Ніби ми злодії

Він простягнув мені руку, і я потиснув її холодними вологими пальцями, усвідомлюючи, що, мабуть, виглядаю трохи кумедно в цій битій міллю ковдрі, яка звисає в мене з плечей, наче мантія скинутого з трону короля.

— Це детектив Колборн, — промовив Голіншед. Він глянув на мене понад скельцями окулярів, обличчя його було суворим, майже безжальним. — Він поставить вам кілька запитань про Річарда.

Ґвендолін тихо схлипнула й затиснула рота долонею.

— Гаразд, — сказав я. Здавалося, замість язика в мене наждак.

— Не хвилюйтеся, — промовив Колборн, і в голові в мене раптом прокотився луною той самий істеричний сміх, що й дві години тому. — Мені просто треба, щоб ви розповіли, що саме сталося, а якщо не пригадуєте чогось, то так і кажіть, що не пам’ятаєте. Краще ніякої інформації, ніж хибна.

— Гаразд.

— Може, сядете? Так нам буде простіше.

Він жестом указав на стілець у мене за спиною. Ще один стояв біля Голіншедового столу, розвернутий до мене. Порожній.

Я опустився на стілець, міркуючи, чи, бува, він не зникне в повітрі, перш ніж я на нього сяду, і чи не опинюся на підлозі. Тієї миті ніщо довкола не здавалося надійним і міцним — навіть меблі. Колборн сів навпроти мене на інший стілець і запхав руку до кишені. Він витяг маленький чорний диктофон і поклав його собі за спину, на край Голіншедового столу. Гаджет уже був увімкнений, мені підморгував маленький червоний вогник.

— Не заперечуєте, якщо я записуватиму нашу розмову? — спитав Колборн доволі чемно, але я знав, що відмовитися не можна. — Якщо не буде потреби конспектувати все почуте в нотатнику, я зможу повністю зосередитися на вашій розповіді.

Я кивнув і поправив ковдру. Гідність зараз нічого не важила, і до того ж я просто не знав, куди подіти руки.

Колборн подався вперед і почав:

— Отже, Олівере... Можна звертатися до вас просто на ім’я?

— Так, звісно.

— Отже, ви — студент четвертого курсу театрального факультету.

Я не знав, чи чекають від мене відповіді, тому озвався з крихітним запізненням.

— Так.

Колборн, здавалося, цього не помітив, натомість перейшов до наступного не-запитання.

— Декан Голіншед сказав мені, що ви з Огайо.

— Так, — знову із запізненням кивнув я.

— Скучили за домівкою? — спитав він, і я відчув щось дуже схоже на полегшення.

— Ні, — я міг би відповісти, що домівкою для мене став Деллекер, але мені не хотілося казати більше, ніж було потрібно.

КОЛБОРН: Ви з великого міста?

Я: Мабуть, можна сказати, що із середнього. З більшого за Броудвотер.

КОЛБОРН: У школі грали в театрі?

Я: Так.

КОЛБОРН: Подобалося? Як воно все було?

Я: Нормально. Не так, як тут.

КОЛБОРН: Бо тут..?

Я: Краще.

КОЛБОРН: У вас близькі стосунки? Я маю на увазі, у вас шістьох?

Це прозвучало незвично. Нас завжди було семеро.

— Наче в братів і сестер, — сказав я і негайно пошкодував про це, чекаючи, коли ж тепер прозвучить слово «суперництво».

— Ви живете в одній кімнаті з Джеймсом Ферроу, — тихіше продовжував Колборн. — Ви провели минулу ніч саме в ній?

Я кивнув — боявся, що голос зірветься, а тому не наважувався заговорити. Ми вирішили, що Джеймс підтвердить мої слова. Те, що якийсь п’яний першокурсник бачив мене на сходах із Мередіт, геть не означало, що ми мусимо зізнатися в тому, що відбувалося далі.

— О котрій ви лягли? — спитав Колборн.

— О другій... Чи о пів на третю... Десь так, мабуть.

— Гаразд. Розкажіть мені, що відбувалося на тій вашій вечірці. І якомога докладніше.

Я перевів погляд із Колборна на Фредеріка, потім на Голіншеда. Ґвендолін сиділа, втупившись у стільницю, її волосся здавалося якимось млявим, геть неживим.

— Неправильних відповідей тут немає, — додав Колборн. Його голос був ледь хрипкуватим, тому детектив здавався старшим, ніж насправді.

— Так, звісно. Перепрошую... — я міцніше стиснув ковдру. Чому ж ці кляті долоні такі вологі?.. — Отже... Ми з Джеймсом і Александром вийшли з ДИМу, коли вже минуло о пів на одинадцяту. Не квапилися, тому, мабуть, до Замку потрапили десь близько одинадцятої. Взяли собі випити, а потім загубили один одного в натовпі. Я просто... ну, тинявся там якийсь час... Хтось мені сказав, що Річард нагорі, пиячить самотою.

— Не знаєте, бува, чому він не спілкувався з іншими? — спитав Колборн.

— Та, власне, ні, — похитав я головою. — Я подумав, що він спуститься, коли сам захоче.

Колборн кивнув.

— Продовжуйте.

Я глянув у вікно на довгу звивисту дорогу, що вела геть із Деллекера й зникала в сірій габі.

— Я вийшов надвір. Побалакав із Рен. Потім із Джеймсом. А тоді... тоді ми почули... наче якийсь шум, ну, тобто в будинку... Пішли глянути, що там відбувається. На той час ми з Джеймсом залишилися вдвох. Куди поділася Рен, не знаю.

— І ви тоді були на подвір’ї, так?

— Так.

— Коли ви повернулися до приміщення, що саме там відбувалося?

Я посовався на стільці. Два різні спомини намагалися визначити, який із них візьме гору: те, як усе було насправді, і версія, якої ми вирішили дотримуватися.