Ніби ми злодії

— А що ми буцімто робили до того? — спитав я.

— Спали, — відповіла Мередіт. — Ще навіть не розвиднілося.

Але саме коли вона це промовила, між деревами розлупився дзвінкий пташиний спів, і ми зрозуміли: часу обмаль. Я глянув у кінець пірса, туди, де у воді незрушно лежав Річард. Я й досі не міг викинути з голови отого нещасного гамлетівського горобця. «Головне — бути готовим»[67].

Александр сказав приблизно те саме, але висловився значно простіше:

— Котра зараз година? І... чи він точно... теє? Ми цього певні?

— Ні, — відповіла Філіппа. — Але, перш ніж викликати поліцію, треба пересвідчитися.

Знову запала тиша, і вона була достатньо довгою, щоб страх, про який ми на мить забули, знову нагадав про себе.

— Я все зроблю, — сказала Мередіт.

Вона розчепіреними пальцями провела по волоссю, а тоді опустила руки. Я тисячі разів бачив, як вона це робить — прибирає волосся з обличчя, збирається на силі й ступає у світло софітів. Але спостерігати, як Мередіт зникає в крижаній воді, — то було для мене занадто.

— Ні. Усе зроблю я.

Вони подивилися на мене, як на божевільного. Усі, крім Мередіт. Її обличчям промайнуло щось схоже на розпачливу вдячність — так стрімко, що я заледве помітив цей вираз.

— Гаразд, — сказала вона. — Іди.

Я кивнув, радше собі самому, ніж звертаючись до інших. Коли заговорив, думав я лише про неї, а не про те, що саме мені доведеться замість неї зробити. Решта розступилися, відкривши для мене вузький прохід до кінця пірса. Я кілька секунд стояв незрушно, мовчки, аж тоді ступив уперед. Три повільні кроки — і всі наші лишилися в мене за спиною. Я повагався, нахилився, щоб роззутися. Ще три кроки. Я роз-стібнув блискавку на куртці, скинув куртку на пірс, стягнув футболку. Холодне повітря опалило мою оголену шкіру, по

голові, по спині, по руках і ногах залоскотали сироти, кожна волосинка на тілі стала сторч. Ще три кроки.

Озеро ніколи не здавалося таким величезним, таким темним і глибоким. Річард уже майже пішов під воду, наче статуя, що впала з п’єдесталу, над поверхнею виднілися хіба якісь схожі на мармурові фрагменти — три напівзігнуті пальці, вигин ключиці, чуттєва лінія горла. Страждання, вирізьблене в камені. Шкіру його вкривала тонка ясно-червона плівка, надто яскрава, надто кричуща для цього царства туманно-сірого й вічнозеленого. Страх нещадно увіп’явся мені в серце, здушив його в маленький твердий клубок, наче вишневу кісточку.

Я дивився на Річарда, поки не зрозумів, що в мене застигне кров, якщо я от просто зараз не ворухнуся. Озирнувся на інших, щоб сказати, що не зможу — не зможу наблизитися, не зможу зануритися в чорну воду, не зможу помацати це понівечене горло, щоби перевірити, чи є пульс. Але коли я побачив, як вони з’юрмилися, наче п’ятеро дітей, що бояться темряви, і витріщаються на мене, ніби чекаючи розради, власний страх здався мені егоїстичним.

Я затримав подих, заплющився і зробив крок із пірса.

СЦЕНА ДРУГА

Минуло дві години, а мене й досі трусило. Ми сиділи вервечкою попід стіною в коридорі третього поверху, де було, м’яко кажучи, дуже тепло. Мені дали ковдру й сухі джинси, але нагоди прийняти душ не було. А ще гірше за невідступну холоднечу було відчуття, що озерна вода й Річардова кров всоталися в мою шкіру, що вони палять мене, що роз’їдають кожен сантиметр мого тіла. Філіппа, яка сиділа ліворуч так близько, що мені було аж трохи ніяково, раптом, навіть не глянувши на мене, легенько, майже невагомо поклала руку на мій зап’ясток — на внутрішній його бік. Вона, Джеймс, Александр і Рен уже дали свідчення. Мередіт саме була в кабінеті, її допитували, а я в якомусь кататонічному ступорі чекав, коли прийде моя черга.

Двері прочинилися з важким шурхотом, і на порозі з’явилася Мередіт. Я намарно намагався перехопити її погляд, аж тоді почув голос Голіншеда:

— Містере Марксе!

Рука Філіппи зісковзнула з моєї. Я звівся й рушив до дверей — уривчастою механічною ходою Бляшаного Лісоруба. Зупинившись на порозі, я знову озирнувся на однокурсників. Ті сиділи, відвернувшись, дивлячись куди завгодно, тільки не на мене... всі, за винятком Александра, який ледь помітно мені кивнув. Я опустив голову й увійшов до кімнати.

Вона виявилася більшою, ніж я очікував, — схожа на галерею, але з низькою стелею і не така світла. Вікна виходили на довгу під’їзну алею Холлу, велична кована брама там, удалині, здавалася гострими чорними смугами. Коли за спиною гучно грюкнули двері, я здригнувся. У кімнаті було четверо. Фредерік стояв у кутку біля вікна; Голіншед, тицьнувшись підборіддям у груди, прихилився до величезного столу з лев’ячими пазуристими лапами замість ніжок; Ґвендолін сиділа за столом, сперши голову на руки. А ще тут був молодший за них усіх чоловік із широкими плечима й рудуватим волоссям, вбраний у брунатну куртку-бомбер та сорочку з краваткою. Я краєм ока бачив його в Замку, перш ніж нас усіх зігнали до Холлу.

— Доброго ранку, Олівере.