Ніби ми злодії

— Тоді гаразд, — промовив він. — Хай помре.

Полегшення, цей мерзенний наркотик, знову ринуло по моїх венах — спочатку гостре й прозоре, а наступної миті все в мені наче затерпло. Я почув, як видихнув хтось із присутніх, — можливо, Філіппа, — і зрозумів, що це відчуття охопило не лише мене. Обурення, яке мали б зараз відчувати, ми тихо приспали, придушили, наче облудний поговір, не давши йому нагоди бути почутим. Хай там що ми зробили б — чи то пак не зробили б, — нам здавалося, що, оскільки ми діяли всі разом, то особисті гріхи можна в якийсь спосіб відпустити. Співучасть — найкраща розрада.

Александр хотів щось сказати, але вологий хлюпіт змусив нас озирнутися до озера. Річардова голова перекотилася набік, вона опустилася вже так низько, що вода булькотіла біля його носа й рота. Навколо Річардового обличчя розповзалася темна криваво-червона пляма. Усе його тіло напружилося, закам’яніло, м’язи на шиї і руках були випнуті, як сталеві троси, хоча, здавалося, він не в змозі був поворухнутися. Ми дивилися на Річарда, застиглі, наче паралізовані. Пролунав якийсь віддалений стогін, звук, що бився десь у Річарда всередині, не годний знайти виходу. Його тілом пройшла остання судома, долоня, яка досі намарно тягнулася на звук наших голосів, раптом розкрилася, як квітка. Пальці розпружилися, тоді знову стиснулися, увіп’ялися в долоню. А тоді все стихло.

Нарешті Александр опустив плечі, і весь дим, який він утримував у легенях, ринув назовні.

— Так, — звернувся він до нас, раптом ставши таким самим спокійним і тихим, як озеро за його спиною. — І що тепер?

Запитання було настільки безглуздим, і вимовив він його таким недолуго-буденним тоном, що мені довелося зціпити зуби, щоби придушити істеричний сміх. Мої однокурсники заворушилися, заходилися ззиратися, розвернувшись спиною до води. їхні обличчя були спокійні, невиразні; паніка, що проймала всіх ще хвилину тому, де й поділася. Тепер не було жодного сенсу метушитися. Жодного сенсу квапитися. Я не міг не розмірковувати над тим, чи в мене самого обличчя зараз таке саме невиразне. Можливо, я виявився все ж таки кращим актором, ніж завжди вважав, і ніхто з них не запідозрив, що моєму горлі зараз б’ється якийсь збочений мовчазний сміх?

ФІЛІППА: Нам треба вирішити, що ми казатимемо поліції. Як саме пояснюватимемо, що сталося.

АЛЕКСАНДР: З ним? Та хтозна. Мені невтямки навіть, де я сам до півночі був.

МЕРЕДІТ: Так казати не можна. У нас тут мертве тіло, а тобі невтямки, де ти був?..

Я: Боже, ну це ж не хтось із нас зробив...

ФІЛІППА: Ні, певно, що ні...

Я: Він напився. Налигався як чіп і подався світ за очі до лісу.

РЕН: Вони захочуть знати, чому ніхто з нас за ним не пішов.

АЛЕКСАНДР: Може, тому що він — довбаний психопат, який не гребував розпускати руки й навіть жбурнув тебе через усе подвір’я?

МЕРЕДІТ: Ти ідіот, чи що? Їй не можна таке казати, це схоже на мотив.

ДЖЕЙМС: Тоді тобі теж краще не казати, де ти була.

Він говорив так тихо, що я заледве його почув. Джеймс дивився на Мередіт, його погляд був невиразний, а обличчя — біле й застигле, наче гіпсова маска.

— Вибач, — сказала вона, — а який у мене мотив убити свого хлопця?

— Ну, от у мене, наприклад, з усіх подій цієї ночі в голові відклалося те, що твій хлопець привселюдно назвав тебе хвойдою, а ти, щоб йому помститися, помчала нагору трахатися з Олівером. Чи я щось пропустив?

Він дивився тепер не на Мередіт, а на мене, і я знову відчув той самий більу грудях, наче Джеймс ухопив невидимий кинджал і прокрутив його в мене між ребер.

— Слухай, він має рацію, — промовила Філіппа, перш ніж Мередіт устигла заперечити. — Ми не знаємо, що саме сталося з Річардом, але немає жодного сенсу все ще дужче ускладнювати. Менше скажемо — швидше відкараскаємося.

— Гаразд, але бійку в кухні не приховаєш, її пів академії бачило... — озвався Александр, а потім тицьнув у наш із Мередіт бік. — А ще хтось заскочив цих двох недоумків, коли вони зажималися на сходах...

— Той хтось був п’яний, — відрубала Мередіт. — Ще п’яніший за тебе, а тобі самому невтямки, де ти був.

Їх перебила Філіппа.

— Ми всі багато пили, тому, якщо не бажатимете відповідати на якесь запитання, просто кажіть, що не пам’ятаєте.

— А все інше? — спитав Джеймс.

— Ти про що? — скинулася Рен. — Яке ще «все інше»?

— Ти знаєш, про що я. Про те, що було до.

Філіппа, як завжди, збагнула найшвидше.

— Жодного слова про Гелловін, — сказала вона. — Ані про нього, ані про сцену вбивства Цезаря, ані про все інше.

— То що, — спитав Александр, — це виходить, що аж до вчорашнього вечора все типу було чудово?

Обличчя Філіппи було геть невиразним, і я раптом уявив, як вона сидить навпроти якогось поліціянта-новачка — спина виструнчена, коліна зсунуті, — готова відповісти на будь-яке запитання, що їй поставлять.

— Саме так, — кивнула вона. — Аж до вчора все було чудово.

Рен пошурхала носаком черевичка по пірсу, дивлячись кудись убік, щоб не зустрітися поглядом ні з ким із нас.

— А сьогодні вранці? — спитала вона кволо.

— Тут ніхто не буває, окрім нас сімох, — озвався Александр. — Отже, скажемо, що ми просто його знайшли.