Ніби ми злодії

— Чому ти просто не розповіси мені, що саме тоді сталося? Без оцієї вистави? Без цих своїх поетичних витребеньок?

— Для нас усе було виставою... — Легенька, не призначена для інших усмішка заскочує мене зненацька, і я опускаю очі, сподіваючись, що він не помітить. — Для нас усе було поетичним...

Колборн якийсь час мовчить, а тоді каже:

— Твоя взяла. Розповідай як заманеться.

Я дивлюся понад озером на верхівку Вежі. Якийсь великий птах — можливо, яструб — поволі, ліниво кружляє понад деревами — вишуканий чорний бумеранг на тлі сріблястого неба.

— Вечірка розпочалася близько одинадцятої. До першої години ночі ми всі налигалися, і Річард найдужче. Розбив склянку, перерахував зуби якомусь хлопу. Відбувалася якась огидна дурня, усе пішло шкереберть. А о другій я був нагорі, у ліжку з Мередіт.

Навіть не дивлячись на Колборна, я відчуваю, що він розглядає мій профіль, але не зводжу на співрозмовника очей.

— То це правда? — питає він, і я зітхаю, роздратований ноткою подиву в його голосі.

— А хіба мало було свідків?

— Двадцять налиганих ущент підлітків на вечірці, лиш один із яких і справді щось бачив...

— Ну, він же не сліпий.

— Отже, між вами таки щось було.

— Так, — кажу я. — Між нами таки щось було.

Не знаю, про що розповідати далі. Певна річ, Мередіт повністю підкорила мене. Вона, наче богиня Афродіта, вимагала всезагального захоплення й обожнювання. Але що то була за слабкість, яку вона раптом відчула до мене, дрібної ручної тваринки? Просто-таки незбагненна таємниця.

Поки я розповідаю про все Колборнові, у моєму животі звивається хробачком відчуття провини. Наші стосунки викликали особливу цікавість, але Мередіт відмовилася свідчити під час суду наді мною, уперто наполягаючи, що вона буцімто не пам’ятає нічого з того, про що всім аж так кортіло дізнатися. Декілька тижнів на неї полювала преса, і ця увага виявилася надмірною навіть для Мередіт. Коли мені винесли вирок, вона повернулася до своєї квартири на Мангеттені й десь із місяць сиділа там безвилазно. (Її брат, Калеб, потрапив до новин ще до того, як туди вскочила вона, коли зламав якомусь папараці щелепу портфелем. Після цього ті стерв’ятники втратили до них цікавість, а я почав ставитися до Калеба значно приязніше.)

Мередіт урешті-решт потрапила на телебачення — зараз вона грає головну роль у серіалі про юристів, в основу якого лягла трилогія про Генріха VI. У в’язниці серіал користувався неабиякою популярністю — не через те, що першоджерелом була шекспірівська хроніка, а завдяки тому, що багато екранного часу Мередіт вештається в обтислих пеньюарчиках, які щедро демонструють її принади. Вона приїжджала мене навідати — лиш один раз, — і, коли пішов поголос, що в мене з нею щось на кшталт роману, інші в’язні раптом почали неабияк мене поважати. Якщо на мене напосідалися, вимагаючи подробиць, я розповідав про те, що можна було самотужки знайти в інтернеті, а чи про те, що було цілком очевидним: вона й справді руда від природи, у неї маленька родимка на стегні й у сексі вона гаряча штучка. Про інтимніші речі я мовчав: про те, що кохалися ми ніжно й несамовито, про те, що, попри свою звичку лихословити, у ліжку вона хіба шепотіла мені на вухо: «Божечки, Олівере!..» — про те, що ми, можливо, навіть кохали одне одного — десь хвилину чи дві.

Колборну я розповідаю все лише в загальних рисах.

— Знаєш, вона ж тоді прийшла до мене вночі, — каже він, впираючись п’ятами в пісок. — Дзвонила у двері, поки ми не прокинулися, я відчинив — а вона стовбичить на порозі в цій своїй дурнуватій сукні, мерехтить, наче різдвяна ялинка... — він майже сміється. — Я вирішив, що все це мені сниться. Вона вдерлася до будинку, заявила, що їй треба зі мною поговорити, що зачекати це не може, що у вас там вечірка і лише зараз ви її не шукатимете.

— Коли це було?

— Того тижня, коли ми тебе заарештували. Здається, у п’ятницю.

— То от куди вона ходила... — Він кидає на мене погляд. І я знизую плечима. — Я її шукав.

Ми занурюємося в тишу — чи то майже в тишу, якщо не зважати на віддалене пташине цвірінькання, шамотіння вітру в глиці, шелест хвиль, що лоскочуть берег. Історія змінилася, ми обоє це відчуваємо. Усе відбувається так само, як десять років тому. Ми бачимо Річарда у воді й розуміємо, що тепер усе ніколи вже не стане таким, як було колись.

СЦЕНА ПЕРША

Річард потягнувся до нас — і цим остаточно зірвав світ з орбіти. Усе похилилося, рвонулося кудись уперед. Щойно промовивши ці три слова — «Він іще живий!», — Джеймс сторчголов помчав до краю пірса.

— Річарде! — проквилила Рен, звук вийшов якийсь придушений і мимовільний, наче кашель.

її кузен судомно бився у воді, яскраво-червона кров булькотіла в нього на губах, простягнута до нас рука хапала повітря.

— Джеймсе! — Александрів голос, різкий і відчайдушний, розрізав напівтемряву. — Олівере, тримай його!

Я, перечіпаючись об власні ноги, зірвався з місця, важко гупаючи по вологих дошках, охоплений незрозумілим страхом: а що, як Джеймс кинеться у воду і дозволить Річардові потягнути себе на дно?..