Ніби ми злодії

Я проштовхався повз Джеймса й Рен, і Переді мною тепер був обшир озера з оповитими туманом берегами. Там, де поверхня води мала бути гладенькою, наче скло, дрібні брижі шелестіли навколо моторошної блідої постаті, що наполовину занурилась у воду. Річард погойдувався горілиць, з неприродно вивернутою шиєю і роззявленим ротом. Застигле обличчя здавалося грецькою маскою страждання. Навколо його голови розповзалася густа темна кров — ринула з понівечених кісток і плоті там, де колись були очниця й вилиця. Зараз вони тріснули й розбилися, наче яєчна шкаралупа.

Ми стояли на пірсі, заціпенілі й мовчазні, і під нами припинила обертатися Земля. Жахлива тиша пройняла шість наших теплих живих тіл і Річарда — оте незрушне, неживе щось, — забравши нас у спільний нездоланний полон. Аж тоді пролунав якийсь звук, ледь чутний стогін; Річард кволо простягнув до нас руку, і цілий світ раптом зірвався з місця. Рен затиснула долонями рота, придушуючи крик, а Джеймс схопив мене за руку.

— Боже милий... — він похлинувся цим останнім словом. — Він іще живий...

ДІЯ ТРЕТЯ

ПРОЛОГ

Ми з Колборном удвох виходимо на полуденне світло. День здається якимось первісним, доісторичним, і сліпуче сонце сяє за тонкою облямівкою хмар. Окулярів немає в жодного з нас, і зараз ми мружимося від світла, геть-чисто невдоволені новонароджені немовлята.

— Куди тепер? — питає він.

— Я хотів би прогулятися берегом озера.

Іду моріжком, Колборн рушає слідом за мною. Він переважно мовчить, просто слухає. Час від часу його обличчя відгукується на щось, почуте від мене: він ледь зводить брови чи кутик вуст смикається. Він поставив кілька запитань, переважно уточнював якісь дрібнички, на кшталт «а коли саме це було?». Послідовність подій у моїй голові чітка, але пояснити її комусь — завдання нівроку, теоретично дуже просте, але насправді таке, що вимагає неабияких зусиль. Це чимось схоже на спробу скласти ланцюг із кісточок у доміно. Одна подія неминуче тягне за собою іншу.

Дорогою до лісу ми мовчимо. Дерева вищі, ніж я був запам’ятав, — мені вже не доводиться пригинатися, щоб маківкою не чіпляти гілки. Я замислююся про те, на скільки дерево виростає впродовж десяти років, тягнуся, щоб помацати кору, наче оцей вузлуватий стовбур — плече старого приятеля, з яким я мимохідь вітаюся. Але ні ж бо: у мене немає старих приятелів, за винятком Філіппи. Якої думки тепер про мене всі інші? Не знаю, я з ними ще не бачився.

З хащів виходимо на берег. Він зовсім не змінився. Біла рінь, що нагадує сіль, довжелезні вервечки бувалих у бувальцях лавок. Повітка, де колись на Гелловін Джеймс обливав мене бутафорською кров’ю, похилилася — це тепер така собі Пізанська вежа в мініатюрі.

Колборн ховає руки до кишень і дивиться на воду. Звідси ледь видно інший берег — тьмяну смугу між деревами та їхніми відображеннями в озерній гладіні. Вежа стирчить над лісом, наче якась казкова фортеця. Я відраховую три вікна збоку, щоб знайти те, що колись було навпроти мого ліжка, — вузьку чорну шпарину в сірій кам’яній стіні.

— Тієї ночі було зимно? — питає Колборн. — Щось я не пригадую.

— Так, доволі зимно... — я розмірковую, чи зберігся той просвіт у верховітті над садом, а чи гілки сплелися й сховали його. — Принаймні мені так здається. Ми всі тоді пили, а пиячили ми завжди надміру, так наче хтось саме цього від нас очікував. Культ надмірностей: алкоголь, наркотики, секс і кохання, гордість, заздрість і помста. Ні в чому не знали міри.

Колборн хитає головою.

— Щоп’ятниці в мене не виходить заснути — лежу й розмірковую, які ще дурості утне якийсь підпиткуватий хлопак і чому саме вранці мені доведеться давати раду.

— Вже не доведеться.

— Так, і справді. Тепер перейматимуся виключно через власних малих.

— Скільки їм?

— Чотирнадцять, — відповідає він якось так, начебто сам собі не йме віри. — Цієї осені йдуть до старшої школи.

— У них усе буде добре, — кажу йому я.

— Звідки ти знаєш?

— Бо в них кращі батьки, ніж були в нас.

Він усміхається, розмірковуючи, чи, бува, не знущаюся я. Відтак киває в бік Замку.

— Хочеш, підемо на південний берег?

— Поки що ні... — я сідаю на пісок і дивлюсь на нього знизу вгору. — Це довга історія. Вам іще багато чого не відомо.

— У мене цілий день попереду.

— Що, так і стовбичитимете аж до сутінків?

Він кривиться, але все ж таки опускається на пісок поруч зі мною; з озера дме вітерець.

— Отже, — каже він. — Скільки з того, що ти розповів мені про ту ніч, було правдою?

— Усе, — відповідаю я, — певною мірою.

Пауза.

— Ми що, знову гратимемо в цю гру?

— А я // В безчесті чесний, у брехні правдивий... [63]— озиваюся до нього.

— А я ж бо вважав був, що у в’язниці з тебе вибили цю дурню...

— Тільки завдяки цій дурні я там і вижив.

Упевнений, є одна річ, якої Колборн ніколи не збагне: мова потрібна мені, як їжа, для того, щоб жити, — лексеми, морфеми, фрагменти значень підживлюють мене розумінням того, що так, і справді на позначення всього цього існує якесь слово. Хтось і раніше це відчував.