Ніби ми злодії

І знову мозаїка спогадів склалася, як вітражна шиба, зі скалок кольору та світла. Біле мерехтіння місяця на поверхні води в Гелловін, сині сліди на Джеймсових руках, яскрава стигло-червона цівка, що виповзає з-під шовкового рукава Мередіт. Усе в мене всередині, ще мить тому зав’язане вузлом, зведене судомою, несподівано розтиснулося. Пульс уповільнився.

— Ні, — відповів я. У моїй голові тихо лунали слова Філіппи. — Аж до вчора все було чудово.

Колборн дивився на мене пильно, зацікавлено.

— Гадаю, наразі це все, — промовив він після паузи, що здалася мені якоюсь аж надто довгою. — Я залишу вам свої контакти. Якщо щось спаде на думку, будь ласка, без вагань повідомте мені.

— Певна річ, — сказав я. — Так і зроблю.

Але, певна річ, не зробив. Лж доки не минуло десять років.

СЦЕНА ТРЕТЯ

На п’ятому поверсі Деллекер-Холлу були таємні апартаменти — вони призначалися для найшанованіших гостей закладу. У цьому химерному помешканні було три спальні, ванна кімната й велика спільна вітальня з каміном, елегантним вікторіанським гарнітуром і кабінетним роялем. Тут,

у Голсворт-Гаусі (таку назву апартаменти отримали на честь заможних родичів дружини Леопольда Деллекера), керівництво факультету вирішило сховати тих шістьох четвертокурсників, що залишилися, поки на південному березі озера юрмилися поліціянти.

Того вечора декана Голіншеда викликали на термінові збори до музичної зали, але він вирішив, що наша присутність на них не потрібна. Декан пояснив, що не хотів піддавати нас чи інших студентів спокусі пліткувати. Отже, поки вся академія чотирма поверхами нижче сиділа в приголомшеному мовчанні, Рен, Філіппу, Джеймса, Ллександра, Мередіт і мене ув’язнили біля каміна в Голсворт-Гаусі. Фредерікові та Ґвендолін не хотілося залишати нас повністю на самоті, тому за дверима, що відокремлювали апартаменти від решти п’ятого поверху, поставили вартову, одну з медсестер медпункту. Вона сиділа, шморгаючи в паперову серветку, і знехочу розв’язувала кросворд.

Я щосили нашорошував вуха, дослухаючись до задушливої тиші й несподівано гостро усвідомлюючи, що всі студенти академії зараз зібралися там, унизу, без нас. Вигнання виявилося просто нестерпним. У ньому відчувалося щось схоже на дамоклів меч, якийсь відтермінований осуд, страх, що нам винесуть вирок присяжні з числа наших товаришів. («О, пророчий // Мій здогаде!»[68]) Наше меркантильне полегшення через те, що Річарда більше немає, швидко квасніло. А я сам уже знайшов для себе тисячу причин боятися. Що, як хтось із нас мимоволі пробовкається? А чи заговорить уві сні? Чи забуде ту версію подій, яку ми домовилися всім розповідати? Або, можливо, нам так і доведеться ходити навшпиньки аж до скону, чекаючи, поки розірветься нитка, поки впаде сокира?

Александра, схоже, проймала та сама тривога.

— Як гадаєте, усім іншим розкажуть, що ми тут нагорі? — спитав він, так зосереджено втупившись у килим, наче в нього раптово з’явився рентгенівський зір, який давав змогу побачити, що відбувається там, унизу.

— Сумніваюся, — озвалася Філіппа. — Сюди достеменно нікого не пустять...

Пообіч її вуст залягли темні глибокі зморшки, вона ніби постарішала на десять років за ту саму кількість годин. Інші мовчали, марно дослухаючись до звуків, що долинали знизу. Джеймс сидів, міцно стиснувши коліна й обхопивши себе руками за плечі, наче геть задубів. Рен, яка влаштувалася у кріслі, здавалася принишклою і млявою, її руки й ноги були зігнуті під якимись неприродними кутами, ніби в покинутої напризволяще ляльки. Мередіт сиділа неподалік від неї на канапі, схрестивши ноги й стиснувши кулаки; від напруження вишукані обриси її тіла виглядали жорсткими й незграбними.

— Як гадаєте, що буде з «Цезарем»? — спитав Александр, коли йому стало остаточно несила терпіти тишу.

— Скасують, — озвалася Філіппа. — Знайти когось йому на заміну було би просто непристойно.

— Тобто на те, що «шоу має тривати», у цьому випадку начхати, так?

Я спробував — на одну жалюгідну мить — уявити, що хтось, будь-хто, перебере на себе Річардову роль. Із глибини пам’яті луною озвалися колишні погрози Ґвендолін змусити мене вивчити його репліки й замінити Річарда. Сама думка про це тепер спонукала мене зіщулитися, викликала опір.

— Але ж направду... — сказав я, злякавшись, що зірвуся на крик, якщо негайно не опаную свій голос. — Ви що, дійсно хотіли б повернутися на сцену без нього?

Хтось похитав головою; усі мовчали. Аж тут...

— Слухайте, це тільки мені здається... — почав Александр, — ...чи у всіх сьогодні найдовший день у житті?

— Ну... — озвався Джеймс, — ...у Річарда — точно ні.

Александр із роззявленим ротом витріщився на нього широко розплющеними очима.

— Джеймсе, — промовила Мередіт, — якого дідька?

Філіппа з присвистом видихнула, помасажувала чоло.