Ніби ми злодії

— Не варто, — сказала вона, а тоді підняла очі й обвела нас поглядом. — Не варто одне з одним сваритися й гиркатися. Не через це... «Запізнілий жаль // Минулого не верне. Що зробили, // Того не переробиш, друже мій»[69].

Александр зайшовся кволим безрадісним сміхом, який мені зовсім не сподобався.

— «Лягай, лягай, лягай!»[70] — пробурмотів він. — Хай йому грець, мені треба перекурити. І нащо тільки вони втелющили ту медсестру під дверима?

Александр зіп’явся на ноги, покрутився на місці, рухаючись швидко й нервово, як завжди, коли його щось засмучувало. Відтак заходився тинятися кімнатою безцільним зигзагом. Узяв кілька випадкових нот на роялі, тоді почав розчахувати дверцята шаф і порпатися на книжкових полицях.

— Що це ти робиш? — спитала Мередіт.

— Пійло шукаю, — озвався він. — Має ж тут бути якась ничка. Останнім у цій кімнаті зупинявся той хлоп, що написав книгу про Ніцше. Власною дупою закладаюся, що він алконавт.

— Як тобі взагалі може зараз кортіти хильнути? — спитав я. — У мене після вчорашнього й досі алкоголь аж у вухах хлюпає.

— Так отож... Клин клином вибивають... Ось! — він виринув із надр шафи в глибині кімнати, тримаючи в руці пляшку чогось бурштинового. — Хто буде бренді?

— Давай, — сказала Філіппа. — Може, попустить трохи.

Александр знову занурився з головою в шафу, звідти дзенькнули келихи.

— Хтось іще?

Рен промовчала, але, на мій подив, Джеймс і Мередіт одночасно промовили:

— Так, будь ласка.

Александр повернувся з пляшкою в одній руці й кособокою пірамідкою з чотирьох келихів у іншій. Він хлюпнув собі стільки бренді, що вистачило би спалити Холл на попіл, потім передав пляшку Філіппі.

— Не знаю, скільки тобі, — сказав він. — Особисто я планую так налигатися, щоб заснути.

— Не впевнений, що взагалі ще засну, — озвався я.

Понівечене Річардове обличчя — яскраве, наче карнавальна маска, — вигулькувало перед очима щоразу, як я їх заплющував.

Джеймс, який дивився у вогонь і гриз ніготь, виголосив:

— Мені здалось, що крик стояв: «Не спіть!»[71].

— Де спатимемо? — спитала Мередіт, не зважаючи на нього. — Кімнат лише три.

— Власне, ми з Рен можемо лягти в одній, — відповіла Філіппа, скоса глянувши на неї. Мередіт вдала, буцімто не чує.

— Хто до мене? — спитав Александр. Якусь мить чекав на відповідь, але так її й не отримав. — Та не зголошуйтеся всі відразу, ви що?

— Залишуся тут, — промовив я. — Мені однаково.

— Котра зараз? — поцікавилася Мередіт.

Вона зі страдницьким виразом обличчя піднесла склянку до губ, наче цей простий рух виявився для неї неймовірно важким завданням.

Філіппа примружилася, вдивляючисьу прямокутний бронзовий годинник на столику, що стояв біля неї.

— Чверть на десяту.

— Всього лише? — здивувався я. — А таке враження, наче вже за північ...

— Враження таке, що в нас нині Судний день... — Александр зробив величезний ковток бренді, скреготнув зубами, проковтнув напій і знову потягнувся по пляшку. Наповнив склянку майже по вінця, зіп’явся на ноги, міцно стиснувши її в руці. — Я пішов спати, — виголосив він. — Якщо хтось вирішить, що йому не до снаги ночувати у вітальні... то всі в курсі: мені байдуже, з ким. Добраніч.

Він вийшов із кімнати, наостанок якось коротко, дерев’яно нам вклонившись. Я провів його поглядом і зіперся головою на руку, не дивуючись тому, наскільки вона важка. Виснаження кволо струміло венами, притлумлюючи всі інші відчуття. У тому вогкому досвітньому напівпотемку, дивлячись на те, як помирає Річард, я відчував радше полегшення, ніж розпач. Зараз, коли знову споночіло, — після всього, що ми зробили й сказали протягом тих довгих гіпнотичних годин, які тепер відділяли нас від ранку, — я почувався надто втомленим для смутку чи жалощів. Можливо, їх не було, тому що я й досі не міг повірити. Я був майже готовий до того, що от зараз Річард із гуркотом розчахне двері, витираючи бутафорську кров з обличчя, і зайдеться жорстоким реготом — мовляв, незлецьки я вас ошукав!

Філіппа допила бренді. Звук, із яким вона поставила келих на стіл, змусив мене підвести очі.

— Я теж піду, — промовила вона, спинаючись на ноги. — Хочу якийсь час просто полежати, хай навіть заснути не вдасться. Рен? Чому б тобі теж не лягти?

Рен ще кілька секунд не рухалася, відтак наче ожила, встала з крісла. Очі її були тьмяними, погляд — розфокусованим. Вона прийняла простягнуту руку Філіппи і слухняно рушила за тою.

— Ти спатимеш тут? — спитала Мередіт, коли вони пішли.

Вона зверталася до мене, ніби Джеймса поруч не було. Він не відреагував, узагалі ніяк не дав знати, що її чує.

Я кивнув:

— Третя спальня твоя.

Вона випросталася — повільно, обережно, наче в неї нило все тіло.

— Ідеш спати? — спитав я.

— Так, — кивнула вона. — І сподіваюся не прокинутися.