Ніби ми злодії

Я торкнувся краю закладки. На її звороті стрімким почерком було написано телефонний номер червоним чорнилом. Після поминальної відправи, уже в аеропорту, я відніс одну із сумок Мередіт до зони огляду багажу. Коли я віддав їй ту валізу, вона (завбачливо пересвідчившись, що Джеймс із Александром достатньо далеко й нас не чують) запропонувала мені приїхати до Нью-Йорка й навідати її перед поверненням до академії. Річарда більше не було. Чи залишилися тепер бодай якісь перепони?

Відчуття провини змушувало шкіру свербіти, наче від висипки. Щоразу, коли думки навіть побіжно поверталися до Річарда, свербіж дужчав. І трохи вгамовувався, перетворюючись на невиразний дискомфорт, коли на годину чи дві я примушував себе забути про нього. Л ще гіршою за провину була невизначеність.

«Я боюся, — сказала мені тоді Філіппа. — Боюся того, що буде далі».

Зараз, коли я лежав отак, потрапивши до минулого, у власній спальні, що не змінилася з часів мого навчання в старшій школі, майбутнє здавалося мені як ніколи непевним. Я міркував про все це в категоріях драматичної структури, бо інакше просто не вмів. Річардова смерть нагадувала не так denouement[80], як перипетію другої дії, каталітичний епізод, який запустив маховик подій. Як казала Рен, виставу ще не завершено. І невідомий фінал наперед лякав мене.

Я притиснув долоні до очей. Утома, яка оселилася у моїх кістках, яка заповзла в них ще у Голсворт-Гаусі, нікуди не поділася, наче слабкість, що залишається по тому, як уже мине гарячка. Незабаром я заснув просто поверх ковдри, продираючись крізь сон, у якому ми, четвертокурсники — але лише вшістьох, — стояли по стегна в оповитому туманом, порослому деревами трясовинні, знову й знову повторюючи хором: «Блазень утопився в струмку; гляньте у воду, і ви побачите його»[81].

Десьзагодинуя, здригнувшись, прокинувся. Крізь просвіти в жалюзі виднілися смужки чорнильно-чорного беззоряного неба. Я підвівся на ліктях, намагаючись зрозуміти, що саме мене розбудило. Глухий стукіт десь унизу, на першому поверсі, змусив мене виструнчитися, дослухаючись. Не в змозі збагнути, чув я щось чи мені просто здалося, я спустив ноги з ліжка і прочинив двері. Поки спускався до передпокою, мої очі повільно призвичаювалися до напівпотемку. Втім, досвід блукання будинком у темряві я мав величезний, тож можна було не перейматися, що зашпортнуся. Діставшись узніжжя сходів, я зупинився і, тримаючись однією рукою за поруччя, нашорошив вуха.

На веранді знову щось ворухнулося — завелике для сусідського кота чи єнота. І знову цей звук. Хтось стукав у двері.

Я прокрався до них і обережно визирнув крізь бічне скло. Л відтак, не ймучи віри власним очам, намацав замок і відімкнув.

— Джеймсе!

Він стояв на веранді, з дорожньою сумкою біля ніг. У холодному нічному повітрі дихання зривалося в нього з вуст білими цівками пари.

— Я не знав, чи ти, бува, не спиш, — промовив він, наче просто спізнився на домовлену зустріч, а не впав як сніг на голову.

— Що ти тут робиш? — спитав я, ошелешено дивлячись на нього, не впевнений, чи не сниться мені все це.

— Вибач, — сказав він. — Треба було зателефонувати.

— Ні, усе гаразд... заходь, холоднеча надворі...

Я заклично махнув, і Джеймс швидко увійшов до будинку, підхопивши свою сумку. Я зачинив за ним двері й знову їх замкнув.

— Твої сплять? — спитав він, стишивши голос до шепоту — Так. Піднімайся нагору, поговоримо в моїй кімнаті.

Джеймс слідом за мною піднявся сходами. Пройшов коридором, роздивляючись картини на стінах, якісь дрібнички на столиках. Йому досі не випадало в мене бувати, і зараз я соромився та страшенно ніяковів. А ще до болю гостро усвідомлював, що книжок у нас обмаль.

У моїй кімнаті цей недолік не так кидався в очі — за роки я відгородився від решти дому (решти сусідів, решти Огайо) шарами паперу, чорнил і поезії, геть-чисто білка, що облаштовує собі гніздо. Джеймс увійшов за мною і тепер стояв незрушно, з помітною цікавістю роззираючись, поки я зачиняв двері. Власна кімната вперше здалася мені дуже маленькою.

— Давай-но її сюди... — я потягнувся по його сумку і вмостив її у вузький просвіт між ліжком та стіною.

— Мені подобається, — сказав Джеймс. — Затишно.

Власна Джеймсова кімната в Каліфорнії мала такий вигляд, наче її вирізали з журналу про декорування для заможних бібліотекарів.

— Та ну, не дуже...

Я сів у ногах ліжка і тепер спостерігав за тим, як він ніби всотує в себе довколишній інтер’єр. Джеймс здавався тут якимось недоречним — але не в поганому сенсі, а так, наче він студент, який помилився аудиторією і раптом виявив, що новий предмет по-справжньому його зацікавив. Водночас я не міг не завважити, який він виснажений. Джеймс горбився, pv-ки висіли батогами. Светр був увесь зім’ятий, наче він у ньому спав. На додачу він не поголився, і легка тінь щетини на підборідді здавалася болісно незвичною.

— Просто ідеально, — підсумував Джеймс.