Ніби ми злодії

Провина поповзла моїм хребтом, ніби павук.

— Твоя сестра... — мати коротко, придушено зітхнула. — У твоєї сестри проблеми.

— У Керолайн, — втрутився батько, ніби важко було зрозуміти, кого саме з дівчат вона має на увазі.

— Вона цього семестру не повернеться до університету, — вела далі мати. — Вона доклала максимум зусиль, щоби скласти іспити, але лікар, схоже, вважає, що перерва в навчанні піде на користь її стану здоров’я.

Я глянув на матір, потім на батька і сказав:

— Гаразд. Але що...

— Будь ласка, не перебивай, — гримнув батько.

— Добре. Вибач.

— Розумієш, любий, Керолайн не повернеться до університету, але й удома вона теж не залишиться, — пояснила мати. — Лікарі вважають, що їй потрібен нагляд, якого ми не зможемо забезпечити, бо щодня на роботі.

Керолайн із нас трьох була найбезвідповідальнішою, але те, що батьки, схоже, мали на увазі, ніби її взагалі не можна залишати на самоті, неабияк напружувало.

— Що це означає? — спитав я.

— Це означає, що вона... вона на якийсь час поїде туди, де їй зможуть допомогти.

— До реабілітаційної клініки, чи що?

— Ми це так не називаємо, — відрубав батько, наче я бовкнув якусь непристойність.

— Гаразд, тоді як ми це називаємо?

Мати делікатно відкашлялася.

— Той заклад називається центром відновлення.

Я знову глянув на неї, потім на батька, а тоді спитав:

— Це ж від чого їй треба відновлюватися?

Батько роздратовано фиркнув.

— Ти ж, певно, помітив, що вона не їсть як годиться, — промовив він.

Я висмикнув руку з материних пальців.

У голові було порожньо, мозок ніби зависнув, відмовляючись обробляти інформацію. Я відпив трохи вина, відтак склав руки на колінах, щоб мати до них не дісталася.

Я: Розумію. Це... жахливо.

БАТЬКО: Так. Але тепер нам треба поговорити про те, що це означатиме для тебе.

Я: Для мене? Не розумію, про що ти.

МАТИ: Власне, саме до цього я й веду...

БАТЬКО: Будь ласка, просто вислухай, гаразд?

Я зціпив зуби й глянув на матір.

— Цей центр відновлення... Він дуже дорогий, — почала вона. — Але ми прагнемо, щоб Керолайн отримала якнайкраще лікування. І проблема в тому... проблема в тому, що ми не можемо собі дозволити оплачувати і її перебування в центрі відновлення, і цю твою академію.

У мене затерпло все тіло — так стрімко, що аж запаморочилося в голові.

— Що? — спитав я, ніби не розчув.

— Божечки, Олівере, мені так шкода! — з її очей полилися сльози, залишаючи на скатертині темні цятки, наче від воску, що стікає зі свічки. — Ми дуже через це переймаємося, але річ у тім, що зараз ми мусимо допомогти твоїй сестрі. Вона в дуже поганому стані.

— Але ж ви платили за її освіту! Ви ж щойно сказали, що вона відрахувалася з універу... що з тими грошима?

— Їх замало, — коротко озвався батько.

Я витріщався то на нього, то на матір, роззявивши рота. Від неймовірності почутого кров у моїх жилах ніби перетворилася на слиз. Вона стугоніла у скронях, повільно курсуючи від серця до мозку.

— Лишився ж один семестр... — видихнув я. — Що мені тепер робити?

— Тобі доведеться поговорити з керівництвом академії, — промовив батько. — Може, варто взяти «гарячу» позику, якщо тобі справді так кортить отримати диплом.

— Якщо мені кортить... А чого це раптом мені не має кортіти?

Він знизав плечима.

— Сумніваюся, що наявність диплома має для актора якесь значення.

— Я... що?

— Кене, — розпачливо втрутилася мати. — Будь ласка, давай просто...

— Давайте відверто. — Лють, що зародилася десь у глибині живота, швидко поглинула паростки ошелешеної недовіри. — Ви мені зараз кажете, що я мушу кинути Деллекер, бо Керолайн потрібно, щоб якийсь супервідомий лікар годував її з ложечки?

Батько грюкнув долонею по столу.

— Я кажу, що тобі треба починати розглядати альтернативні фінансові джерела, бо дбати про здоров’я твоєї сестри для нас важливіше, ніж платити двадцять тисяч доларів за те, щоб ти крутив фіглі на сцені!

Заціпенілий від гніву, я дивився на нього якусь мить, а тоді рвучко відсунув стілець і схопився з-за столу.

СЦЕНА ДЕВ’ЯТА

Наступного дня я чотири години провів, замкнувшись у батьковому кабінеті, — спілкувався телефоном з адміністрацією Деллекера. Мене з’єднали з Фредеріком, потім із Ґвендолін, а тоді, нарешті, з деканом Голіншедом. Усі вони, судячи з того, як звучали їхні голоси, були геть зморені, але запевнили, що ми обов’язково щось придумаємо. Серед варіантів була позика, робота під час навчання й подання заявки на короткочасну стипендію. Поклавши нарешті слухавку, я пішов до своєї кімнати, впав на ліжко і втупився у стелю.