Ніби ми злодії

— Перш ніж прочитати це, я мушу перепросити в Річардових товаришів, наших акторів. Ніколи не вважав, буцімто маю артистичний талант, але я хочу вшанувати пам’ять Річарда і сподіваюся, що, зважаючи на обставини, і ви, і він також знайдете у власних серцях достатньо милосердя, щоб пробачити мені це недолуге виконання.

Рядами пробіг короткий шепіт. Голіншед витяг аркуш паперу й розгорнув його. Я почув, як зашелестіла тканина, і глянув убік. Александр узяв Філіппу за іншу руку. Він дивився просто перед собою, напружено випнувши нижню щелепу.

ГОЛІНШТЕД: Запнися, небо, чорним! День, стань ніччю!

Комети, вісниці жахливих змін,

Махніть своїми косами з кришталю,

Збатожте збурені, лихі світила,

Що попустили Генріховій смерті, —

Він надто славен був, щоб жити довго![75]

Він насупився, зіжмакав аркуш і запхав його назад до кишені.

— Деллекер ще ніколи не втрачав такого студента, — виголосив Голіншед. — Давайте збережемо світлі спомини про Річарда — він би достеменно цього хотів. Мені випала честь презентувати вам його портрет, який відтепер висітиме у фоє Театру Арчибальда Деллекера.

Голіншед простягнув руку й зірвав з мольберта м’яку чорну тканину. З-під неї виринуло Річардове обличчя — це був його портрет для «Цезаря» в первозданному своєму вигляді, такий, яким він був до того, як його збільшили і змінили кольорову гаму, — і серце стрибнуло мені кудись аж у горло. Я знову відчув, як роблю крок із пірса, як пірнаю в крижане озеро. Річард люто вдивлявся в нас понад смугою пляжу — владний, розлючений, якийсь аж огидно живий. Я так міцно стиснув руку Філіппи, що в неї побіліли кісточки. Голіншед помилявся: Річард не хотів, щоби про нього зберігали світлі спомини, він ніколи не був аж настільки великодушним. Він прагнув знищити нас — тих, що залишилися.

— Це все, що я можу сказати вам зараз від Річардового імені, — вів далі Голіншед, але я майже його не чув. — Мені не випало щастя бути знайомим із ним так близько, як дехто з вас. Тому зараз я відступаюся, щоб кілька слів про нього сказав хтось ближчий до нього, хтось із тих, кого він любив.

На цьому, без жодних ефектних жестів, він і справді завершив промову й зійшов із кону. Я стривожено озирнувся, але Мередіт не ворухнулася. Вона сиділа з якимось аж попелясто-блідим обличчям, Александрова ліва рука лежала в неї на колінах, і Мередіт міцно стискала її обіруч. Ми вчотирьох тепер були пов’язані, наче ляльки в паперовій гірлянді. Я відчув, як заходиться під моїми пальцями жилка на Філіппиному зап’ястку, і ледь розтиснув пальці.

Тихий шерех змусив мене глянути в інший бік. Рен підвелася й рушила до кону. Коли вона видерлася на нього, її було ледве видно: бліде обличчя й тонке світле волосся, що майоріло десь на рівні мікрофона.

— У нас із Річардом не було рідних братів і сестер, тому ми були ближчими, ніж зазвичай бувають кузен із кузиною, — заговорила вона. — Декан Голіншед мав слушність, коли сказав, що Річард був величнішим за життя. Але ця його риса не всім подобалася. Я знаю, що багатьом із вас він не подобався взагалі... — вона звела голову, але на нас не дивилася. Голос її був тонким і тремтів, але очі були сухими. — Якщо вже зовсім відверто, іноді він навіть мені самій не подобається... тобто не подобався. Річард узагалі був не з тих, кого легко вподобати, але з тих, кого легко полюбити.

На сусідній лаві тихо заплакала місис Стерлінг, учепившись однією рукою в комір пальта. Її чоловік сидів, стиснувши між колінами кулаки.

— Господи, — пробурмотів Александр. — Я вже не витримую...

Мередіт увіп’ялася нігтиками в його зап’ясток. Я прикусив язика, потім так міцно зчепив зуби, що мені здалося, ніби вони зараз розкришаться.

— Думка про те, що мені доведеться його... доведеться відпустити його ще до того, як ми постарішаємо і струхлявіємо, ніколи до мене не приходила... — провадила далі Рен, добираючи слова одне за одним, наче дитина, яка, перебираючись через струмок, шукає наступний надійний камінець. — Але я почуваюся зараз не так, як має почуватися людина, що втратила двоюрідного брата. Я почуваюся як людина, що втратила частину власного єства.

Вона якось гірко реготнула.

Джеймс схопив мене за руку — так раптово, що я здригнувся. Утім, він, здається, навіть цього не збагнув. Джеймс дивився на Рен із якимось розпачливим виразом, швидко сковтуючи, ніби його от-от знудить. З іншого боку від мене тремтіла Філіппа.