Ніби ми злодії

— П’ятеро солдатиків правом захопились, // Засудили одного — четверо лишилось...[78] — промовив він.

СЦЕНА ВОСЬМА

Будинок в Огайо, де жила моя родина, я навідувати не любив. Це був один із дванадцяти майже однакових будинків (усі з вагонки, пофарбованої в ледь відмінні відтінки бежевого) на тихій вулиці в передмісті. Кожен із цих будиночків мав власну чорну поштову скриньку, сіру під’їзну доріжку і смарагдово-зелений моріжок, усіяний маленькими круглими кущами самшиту, деякі з яких уже були оповиті різдвяними гірляндами.

Святкова вечеря на День подяки (захід, за традицією, неймовірно нудний, який на дещицю урізноманітнювали хіба що безліч наїдків і вина) цього разу минула якось напружено. Батько з мамою сиділи на різних кінцях столу, вбрані, як я завжди називав це подумки, «на вихід до церкви»: чорні слакси і аж гнітючо схожі светри кольору зеленого горошку. По один бік столу, чіпляючи одна одну ліктями, сиділи мої сестри, а я вмостився на самоті по інший бік, розмірковуючи, коли це Керолайн устигла так схуднути, а Лія, навпаки, надбала таких форм. Обидві ці зміни, схоже, за моєї відсутності стали підставою для родинного розбрату: батько раз у раз просив Керолайн «припинити бавитися зі своєю їжею і почати врешті їсти», а материні очі знову й знову поверталися до декольте Лії, наче від його глибини вона неймовірно ніяковіла.

Не звертаючи уваги на цей пильний огляд, Лія, щойно ми відкоркували вино, заходилася жваво розпитувати мене про Деллекер. Вона чомусь неабияк зацікавилася моєю альтернативною освітою, тоді як Керолайн не виявляла до неї жодного інтересу. (Ображатися на це я не збирався. Керолайн узагалі майже ні до чого не виявляла інтересу, окрім виснажливих фізичних вправ і моди 60-х, якою була просто одержима.)

— Ти вже знаєш, яку п’єсу ви братимете у весняному семестрі? — спитала Лія. — Ми на курсі світової літератури щойно дочитали «Гамлета».

— Навряд чи ми його братимемо, — озвався я. — «Гамлета» ставили торік.

— Хотіла б я побачити тебе у вашому «Макбеті», — захоплено провадила далі Лія. — Тут Гелловін був страшенно нудним.

— Що таке, ти вже занадто доросла, щоб вдягатися в карнавальне ганчір’я?

— Я побувала на просто жахливій вечірці в образі Амелії Ергарт[79]. Мабуть, я була єдиною з дівчат, хто прийшов без спіднього.

Слово «спіднє» в її виконанні змусило мене якось нашорошитися. Я нечасто бував удома протягом останніх чотирьох років і, як і раніше, сприймав її як дівчинку, якій ще не скоро виповниться шістнадцять.

— Ем-м-м... — видушив я, — це... Власне, так.

— Ліє, — гримнула мати. — Не за вечерею!

— Мамо, та годі!..

(Коли це вона почала звертатися до неї «мамо», а не «матусю»? Я потягнувся по келих і квапливо його вихилив.)

— Маєш фотографії з «Макбета»? — знову напосілася Лія. — Я б дуже хотіла глянути.

— Не збивай її на манівці, будь ласка, — втрутився батько. — Одного актора в родині нам вистачить.

Подумки я з ним погодився. Від перспективи того, що на мою сестру в одній нічній сорочці витріщатимуться всі хлопці Деллекера, мене почало трохи нудити.

— Не переймайся, — озвалася Керолайн, яка сиділа, згорбившись, і зосереджено висмикувала нитку з манжети свого світшота. — Лія в нас для цього надто розумна.

Щоки молодшої замаковіли.

— Чому ти завжди кажеш так, наче це щось жахливе?

— Дівчата, — знову втрутилася мати, — не зараз.

Керолайн хмикнула й замовкла, розмазуючи виделкою по тарілці товчену картоплю. Лія сьорбнула вина (їй налили

лише пів келиха), щоки в неї досі пашіли. Батько зітхнув, похитав головою і звернувся до мене:

— Олівере, а передай-но соус.

Через пів години нестерпних мук мати відсунула стілець і звелася, щоб зібрати тарілки. Лія і Керолайн заходилися прибирати зі столу, але, коли я й собі намірився встати, батько наказав мені лишатися на місці.

— Нам із матір’ю треба з тобою поговорити.

Я виструнчився в очікуванні. Але він більше нічого не сказав, натомість знову схилився над тарілкою і взявся визбирувати з неї крихти пирога. Незграбним, нервовим рухом я налив собі вже четвертий за вечерю келих вина. Вони що, якось довідалися про Річарда? Я чатував біля поштової скриньки аж два дні й витягнув листа з Деллекера, щойно той надійшов, а все заради того, щоб батьки не дізналися про останні події.

Ще за п’ять хвилин повернулася мати. Вона опустилася поруч із батьком на стілець, де під час вечері сиділа Лія, і усміхнулася; верхня губа в неї нервово тремтіла. Батько витер рота, поклав серветку на коліна й пильно глянув на мене.

— Олівере... — почав він. — У нас до тебе серйозна розмова.

— Гаразд. Про що йдеться?

Батько глянув на матір (як завжди, коли треба було поговорити «серйозно»).

— Ліндо?..

Вона потяглася через стіл і взяла мене за руку, перш ніж я встиг її відсунути. Я насилу стримав бажання висмикнути зап’ясток з материних пальців.

— Про таке легко розповісти не вийде, — заговорила вона, а в очах уже мінилися сльози. — І, мабуть, це стане для тебе несподіванкою, бо ти так рідко буваєш удома...