Ніби ми злодії

— Минулої ночі я не могла заснути, тому почала перечитувати «Дванадцяту ніч», — промовила Реп. — Ми всі знаємо, як вона завершується — авжеж, щасливий фінал, — але й сумний також. Олівія втратила брата, і Віола теж, але вони дуже по-різному це переживають. Віола змінює ім’я, змінює власну особистість і майже відразу закохується. Олівія ж ховається від світу і взагалі відмовляється підпускати до себе кохання. Віола відчайдушно намагається забути брата. А Олівія, можливо, аж забагато його згадує. То як правильніше? Не зважати на скорботу чи віддатися їй повністю? — Рен підняла голову і, відшукавши нас очима, тепер переводила погляд з одного обличчя на інше: Мередіт, Александр, Філіппа, я і, нарешті, Джеймс. — Ви всі знаєте, що Річард просто терпіти не міг, коли на нього не зважають, — промовила вона, звертаючись тільки до нас і ні до кого більше. — Але, можливо, щодня, коли ми підпускатимемо до себе скорботу, у нас вийде й потроху відпускати її. І врешті-решт ми знову зможемо дихати. Принаймні так би цю історію розповів Шекспір. Гамлет каже: «Не поспішай до райського блаженства, // Помучся ще на цім безладнім світі, // Щоб розказать про мене»[76]. Але виставу ще не завершено. Розбилось благородне серце. Принце, // Добраніч[77]. А нам, які залишилися, слід жити далі.

Вона замовкла, а тоді зійшла з кону. Дехто з присутніх почав невпевнено, журливо всміхатися, але не ми. Ми так міцно трималися за руки, що не відчували їх. Рен повернулася на своє місце, ноги в неї підтиналися. Вона важко опустилася між тіткою та дядьком, ще кілька секунд сиділа, виструнчившись, а тоді раптом осіла дядькові на коліна. Він схилився, закриваючи собою Рен, спробував затулити її руками, але вже за мить плечі в обох так трусилися, що важко було зрозуміти, хто саме з них ридає.

СЦЕНА СЬОМА

Імпровізована поминальна вечеря відбулася в «ШексBEER». Усім нам конче треба було випити, і жодному не хотілося повертатися до самотнього Голсворт-Гаусу. За нашим столиком було на диво малолюдно. Звичний Річардів стілець порожнював (усі уникали навіть дивитися на те місце, де йому належало б сидіти). Рен уже вирушила до аеропорту, а інші підходили переважно для того, щоб висловити співчуття й здійняти келих на спомин про Річарда, і відразу квапливо йшли. Ми самі здебільшого мовчали. Александр заплатив за цілу пляшку «Джонні Вокер Блек Лейбл», і тепер вона, відкоркована, височіла посеред столу, а її вміст поступово зменшувався, аж доки рідини лишилося хіба на пару сантиметрів.

АЛЕКСАНДР: Коли Каміло по нас приїде?

ФІЛІППА: Уже скоро. Чи в когось із вас рейс іще до дев’ятої? Ми всі похитали головами.

АЛЕКСАНДР: Джеймсе, ти коли будеш на місці?

ДЖЕЙМС: О четвертій ранку.

ФІЛІППА: І батько приїде по тебе так рано?

ДЖЕЙМС: Ні. Візьму таксі.

МЕРЕДІТ: Александре, а ти взагалі куди їдеш?

Александр: До зведеного брата у Філлі. Біс його знає, де нині моя матінка. А ти?

Вона погойдала в руках келих, спостерігаючи за тим, як водяві рештки скотчу просочуються між підталими кубиками льоду.

— Батьки в Монреалі з Девідом та його дружиною, — сказала вона. — Тож у квартирі будемо тільки ми з Калебом, якщо він колись надумає повернутися з роботи.

Я хотів якось розрадити Мередіт, але не зважувався до неї доторкнутися, не привселюдно. На груди тиснув якийсь тягар, наче жахи й потрясіння цих останніх днів надірвали мені серце.

Я: Щось у нас найдепресивніші у світі плани на свята.

ДЖЕЙМС: Думаю, Рен іще гірше.

АЛЕКСАНДР: Господи, та дідько б тебе взяв лише за те, що ти промовив це вголос.

ДЖЕЙМС: Просто глянув на ситуацію під іншим кутом.

МЕРЕДІТ: Як гадаєте, вона повернеться після канікул?

Запала важка тиша.

— Ти про що? — голосно спитав Александр.

Мередіт відкинулася на спинку, глянула на сусідній стіл.

— Ну, самі поміркуйте, — заговорила вона, десь учетверо тихіше за нього. — Вона що, поїде додому, поховає кузена, три дні тужитиме за ним, а потім полетить за океан, на іспити й прослуховування? Такого стресу вона може не пережити... — Мередіт знизала плечима. — Можливо, Рен не повернеться. Може, закінчить наступного року чи взагалі полишить навчання... Не знаю.

— Вона тобі щось казала? — різко спитав Джеймс.

— Ні! Вона просто... На її місці я б не захотіла отак відразу повертатися до академії. А ви?

— Божечки... — Александр провів долонями по обличчю. — Я навіть про це не думав...

Власне, про це ніхто, за винятком Мередіт, не думав. І тепер ми втупилися кожен у свій келих, відчуваючи, як від сорому пашать щоки.

— Рен має повернутися, — промовив Джеймс, дивлячись то на мене, то на Мередіт, наче хтось із нас міг якось його розрадити. — Вона мусить.

— Можливо, для неї самої це не найкращий варіант, — озвалася Мередіт. — Може, їй треба перепочити. Від Деллеке-ра... і від нас усіх.

Джеймс на мить завмер, а тоді звівся й пішов, не промовивши жодного слова. Александр провів його похмурим поглядом.