Ніби ми злодії

Я витріщався на нього, заклякнувши від подиву. Здавалося, у світі не лишилося нічого надійного, нічого певного, крім його руки, крім цього втілення гніву, важкого кулака, що вперся мені в груди.

— Джеймсе, але поліція... Вони сказали, що це нещасний випадок. Він головою вдарився... — пробелькотів я. — Просто впав.

Мабуть, Джеймс побачив страх на моєму обличчі, тому що жорсткі зморшки біля його очей і вуст зникли, наче хтось перерізав потрібний дротик, знешкодивши вибуховий пристрій за мить до вибуху.

— Так, авжеж...

Він опустив очі, розтиснув кулак. Провів долонею по моїй куртці, щоб розгладити складки.

— Вибач, Олівере. Усе якось шкереберть...

Я спромігся хіба що ніяково знизати плечима, і досі надто вражений, щоби поворухнутися.

— Усе гаразд.

— То ти мені пробачиш?

— Так, — кивнув я на крихітну мить пізніше, ніж слід було. — Я завжди тобі пробачатиму.

СЦЕНА ШОСТА

Крихітні вогники тисячі свічок мерехтіли на пляжі. Половина присутніх тримала в руках тоненькі білі воскові свічки в паперових стаканчиках, а по краях кожного ряду, наче маленькі примарні брамники, ширяли в повітрі паперові ліхтарики. Четвертокурсники з вокального відділення тісною купкою з’юрмилися на піску й тихо співали, їхні голоси бриніли, відбиваючись від води, наче тутешні примхливі русалки раптом занурилися в жалобу.

Поруч із ними височів старий дерев’яний кін і запнутий полотном мольберт. В узніжжі обох цвіли білі лілеї, але їхній невагомий аромат був надто тонким, щоби перебити густий землистий запах озера.

Ми з Джеймсом пройшли центральним проходом крізь чагарник шепоту, який знехочу розступайся перед нами. Реп, Річардові батьки, Фредерік і Ґвендолін сиділи па першій лаві праворуч, Мередіт і Александр — ліворуч. Я сів між ними, Джеймс опустився на лаву біля мене, а коли прийшла Філіппа, ми з Александром трохи розсунулися, щоб звільнити для неї місце. Це ж навіщо, майнуло мені, нас посадили попереду? Задля того, щоб усі на нас витріщалися?.. Вервечки лавок здавалися галереєю залу суду, погляди сотень очей обпалювали мені потилицю. (Відчуття це зрештою стане звичним. Особливий різновид катування для актора: цілком і повністю заволодіти увагою глядачів і через сором розвернутися до них спиною.)

Я кинув погляд на інший бік проходу. Рен сиділа поруч зі своїм дядьком, так жахливо схожим на Річарда, що я просто не годен був відвести від нього очей. Таке саме чорнюще волосся, такі ж чорні очі, такі самі жорсткі обриси вуст. Але це знайоме обличчя було старшим, зморшкуватим, зі срібними нитками у бакенбардах. Таким, поза всякими сумнівами, Річард став би років за двадцять. А тепер цього ніколи не буде.

Мабуть, Річардів батько відчув, що я на нього дивлюся, так само, як я відчував спрямовані на мене чужі погляди, бо раптом він рвучко озирнувся в мій бік. Я відвів очі, але недостатньо швидко — на мить наші погляди зустрілися, і мене наче струснуло електричним розрядом ізсередини. Я судомно втягнув повітря, десь на периферії зору вигецували вогники свічок. Вночі блукають духи і вогні...[74]

— Олівере? — прошепотіла Філіппа. — Ти як?

— Нормально, — відповів я. — Усе гаразд.

Я сам собі не вірив, і вона також мені не повірила, але перш ніж встигла сказати ще бодай щось, хор замовк і на березі з’явився декан Голіншед. Він був у чорному, за винятком шали-ка (деллекерівський синій, з ключем і пером, гаптованими на краєчках), який мляво висів у нього на шиї. Якщо не зважати на цю кольорову смужку, Голіншед здавався похмурим і величним; його гачкуватий ніс відкидав на обличчя потворну тінь.

— Добрий вечір, — голос його пролунав тьмяно та зморено.

Філіппа переплела пальці з моїми. Я стиснув її руку — із вдячністю, бо мав тепер за що вхопитись.

— Ми сьогодні зібралися тут, — вів далі Голіншед, — щоби вшанувати пам’ять чудового хлопця, якого ви всі знали.

Він закашлявся, прочищаючи горло, склав руки за спиною і на мить утупився в землю.

— Яким найкраще запам’ятати Річарда? — спитав він. — Він не з тих, хто швидко щезає з пам’яті. Він, можна сказати, був величнішим за саме життя. Як на мене, не буде перебільшенням вважати, що він також величніший за смерть. Кого він вам нагадує? — Голіншед знову помовчав, кусаючи губу. — Згадуючи Річарда, не можна не думати про Шекспіра. Річард виходив на нашу сцену багато разів, у багатьох ролях. Але є одна роль, у якій нам так і не випало можливості його побачити. Ті, хто добре його знав, найімовірніше, погодяться, що з нього вийшов би прекрасний Генріх V. Принаймні я зараз почуваюся обділеним через те, що мене позбавили нагоди побачити Річарда в цій ролі.

Браслети Ґвендолін дзенькнули, коли вона притиснула долоню до вуст. Її обличчям котилися сльози, залишаючи на щоках довгі смуги розмазаної туші.

— Генріх V — один із найулюбленіших і найскладніших героїв Шекспіра, і Річард багато в чому був таким самим для нас. Гадаю, сумуватимуть за ними однаково...

Голіншед запхав руку до глибочезної кишені пальта. Щось у ній намацуючи, він провадив далі: