Нюрнберґ-2

На місцях виступали із зустрічними пропозиціями: 5 вересня, 29 вересня і 11 грудня 1937 року нарком внутрішніх справ УРСР І. М. Леплевський тричі звертався до НКВС СРСР із проханням про додаткові ліміти (Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. «ЧК — ГПУ — НКВД» в Україні. — Київ: Абрис, 1997. — С. 167–168). Союзний наркомат підтримав це клопотання. Ліміти були збільшені: по першій категорії до 26150 осіб, по другій — до 37800 осіб, всього — до 63950 осіб. (ДА СБУ № 312. а. 28. Див. Ковтун Г. К., Войналович В. А., Данилюк Ю. 3. Масові незаконні репресії 20-х — початку 50-х років на Полтавщині. — Полтава, 1992. — С. 22.)

Ведення репресій було тісно пов’язане із завданнями планового народного господарства. У 1930–1932 рр. Політбюро ЦК КПУ представляло в ЦК ВКП(б) кількісні заявки на виселення розкуркулених. У центрі ці показники співвідносилися з даними про «ємність» трудових резервів у північних регіонах, необхідних для будівель «комунізму».

Репресії служили засобом мобілізації дешевої робочої сили, тобто, керівники КПРС позбавляли свободи свідомо безневинних людей, чим коїли злочини проти правосуддя (ст. 174 Кримінального Кодексу України, Притягнення завідомо безневинного до кримінальної відповідальності).

КПРС систематично в широких масштабах в інтересах розвитку російської економіки використовувала на території Росії працю українців: засуджених, засланих, вивезених з України по вербовці та іншими, за формою добровільними, але по суті примусовими засобами.

Використання імперією примусової праці є порушенням Конвенції № 29 «Про примусову та обов’язкову працю» від 28.06.30 (ратифікованої СРСР 04.06.56), стаття 1, п. 1 якої постановляє: «Кожен член МОП (Міжнародної організації праці), що ратифікує цю Конвенцію, зобов’язується скасувати застосування примусової або обов’язкової праці у всіх її формах в найкоротший термін». (Международная защита прав и свобод человека. Москва: Юридическая литература, 1990. — С. 219).

Відповідно до міжнародної практики, підтвердженої Німеччиною, держава-експлуататор повинна сплатити жертвам примусової праці або їх прямим спадкоємцям грошову компенсацію.

Оскільки спадкоємицею СРСР є Російська Федерація, то на ній і лежить обов’язок сплатити грошову компенсацію громадянам України за їхню примусову працю на території РФ.

Злочини проти миру, які скоїла КПРС проти України

(п. «а» Ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (МВТ))

17 грудня 1917 року Рада народних комісарів Росії в порядку підготовки війни проти України пред’явила уряду України ультиматум «Про визнання Радою Народних Комісарів Росії Української Народної республіки та про пред’явлення Центральній Раді ультиматуму за її контрреволюційну діяльність». Ультиматум — це грубе втручання у внутрішні справи України, він означав початок першої військової агресії проти України. (История Советской конституции 1917–1956, Москва: Госюриздат, 1957. — С. 74).

9–10 грудня 1918 року КПРС розв’язала другий військовий похід проти України.

07.11.19 — комуністи розв’язали третю агресивну війну проти України.

30.12.22 — день оформлення окупації України комуністичною Росією у формі створення так званого Союзу РСР (без ратифікації договору Верховною Радою України).

У вересні 1939 року КПРС підготувала, організувала та здійснила захоплення і включення до складу імперії західних областей України.

У 1940 році КПРС розв’язала війну проти Молдавії і насильно включила до складу імперії Буковину, а у 1945 році захопила і окупувала Карпатську Україну.

Усі вищевказані війни мають ознаки неспровокованих агресивних воєн, які КПРС планувала, готувала і здійснювала в різний час з агресивною метою, тобто, вони є злочинами, передбаченими п. «а» ст. 6 Статуту МВТ (злочини проти миру).

Військові злочини

(п. «б» ст. 6 Статуту МВТ)

Військове командування Червоної армії (ЧА) грубо порушувало звичаї і закони війни:

22.11.21 у с. Базар ЧА взяла в полон 359 українських воїнів і запропонувала їм перейти на службу до комуністів. Вони відмовилися, за що були розстріляні. Тим самим ЧА вчинила злочин, передбачений п. «6» ст. 6 Статуту МВТ. (Encyklopedia of Ukraine, v. 1, University of Toronto: Press, 1984. — Toronto — Buffalo — London. — P. 188).

За період 1921–22 рр. після поразки армії Української народної республіки російські комуністи в місті Вінниці розстріляли понад 10 тисяч керівників, офіцерів і солдатів за участь у національно-визвольній війні. (Доктор історичних наук, професор 1. Розгін. «The Black Deeds of the Kremlin. A White Book», Vol. 1, Toronto, 1953, p. 413).