Одного разу на Різдво

— Матусю, — кличе вона голосно, дивлячись понад окулярами, — гадаю, що пишна спідниця може просто поглинути нашу тендітну наречену.

Тепер моя черга повертати обличчя до найближчої стіни суконь, ховаючи там усмішку. Те, що Ґвенда кличе «матусю» — ще одна риса весільної індустрії. До всіх, хто бере участь у процесі, звертаються відповідно до їхньої ролі. Наречена, молодий, весільна мати.

Сара схиляє голову набік і повільно киває.

— Знаєте, гадаю, Ґвенда має рацію. Ми ж не хочемо, щоб від Лорі лишилася сама спідниця? Вона ж стояти не зможе, як лялька, що закриває рулон туалетного паперу в убиральні.

Вона грайливо сміється, бере маму за руку й, підморгнувши мені, веде її до мене. Я всміхаюся, але кидаю їй ще й кілька бісиків. Не можу не бути вдячною за втручання, але «лялька»? Хто ще накидає мені сьогодні образливих характеристик? Весільні журнали переконували мене, що це буде одна з незабутніх подорожей по покупки всього мого життя. Точно пам’ятаю: вони згадували про сльози та шампанське. Беручи до уваги, як розвивається цей день, я поступово втрачаю надію. Хоча цілком можливі сльози болю та необхідність скляночки чогось міцного.

— А як щодо цього? — каже Сара, тримаючи в руках срібно-біле сяйво в стилі арт-деко.

Воно прекрасне, але дуже насичене деталями, а внизу щось на зразок риб’ячих хвостів. На Сарі воно було б приголомшливим. На кінчику язика крутяться слова про те, який фантастичний був би в неї вигляд у цьому вбранні, мов русалонька-наречена, але потім я згадую шкатулку з пудрою, яку ми з Джеком знайшли для неї на Різдво, та прикушую язика. Чесно кажучи, я теж зовсім не хочу думати про той день. Я пишаюся нею — вона відмовилася загрібати себе в жаль, відколи вони з Джеком розійшлися; вона тут і створює найкраще враження, як завжди, і я знаю, що кілька разів вона гуляла з Люком, хоча особливо про це не згадує. Гадаю, вони обоє не поспішають дати точну назву тому, що відбувається між ними, ще рано про це говорити, — але все одно я рада, що він є в її житті.

— Я думала про щось простіше, — кажу, повільно відсуваючи сукні на вішаку, щоб роздивитися їх.

Ми десять хвилин насолоджувалися тим, що витягали їх та відкладали ті, які сподобалися мені, і ті, котрі я погодилася поміряти, бо вони сподобалися їм. Назвати це все моїм улюбленим заняттям я не зможу, проте, коли вже дійшло до цього, то кращої компанії, ніж мама й Сара, не знайти. Учора ввечері я сумувала, уявляючи, як би ми обирали все це разом із Джині, але Сара якимось чином розраджує навіть цю тугу.

Випливає Ґвенда та легенько плескає в долоні.

— Схоже на те, що ми тут чудово просуваємося, — каже вона. Її очі бігають по сукнях, які ми повішали на спеціальний золотий вішак, що вона його викотила до нас із церемоніями. — Матусю, почесна дружко, прошу сюди.

Вона чіпляє їх попід лікті та веде за завісу зі сталевою силою охоронця в’язниці. Я стою на місці ще якусь мить, потім моя цікавість перемагає, і я заглядаю за завісу, намагаючись побачити, що відбувається. О, зрозуміло. Саме тут надходить черга шампанського. Мама із Сарою розташувалися на темно-рожевих оксамитових тронах, а молода помічниця подає їм охолоджене шампанське у високих вузьких келихах.

— Якщо потрібно поповнити келихи, Хлоя буде поруч, леді, — підморгує Ґвенда.

Сара ловить мій погляд, її очі, сповнені іскристого гумору, змушують мене забути про всі óбрази, які я плекала у своєму серці до цього моменту. Вона зараз найщасливіша за всі останні тижні. Я вагалася, чи кликати її, чи не засмутять її ці клопоти, але врешті-решт вона запросила себе сама. Дивлюся на неї: ніжка закинута на ніжку, насолоджується шампанським. Яка я рада, що вона пішла зі мною.

Ґвенда злегка вклоняється, ніби ми актори, які зараз зайдуть за завісу.

— А зараз я маю вкрасти наречену та трохи почарувати! Обіцяю, ми повернемося, — вона кидає погляд на помічницю. — Хустинки напоготові, Хлоє!

Я відчуваю добре налагоджену виставу, коли Хлоя бере прикрашену квітами коробку з паперовими хустинками та урочисто ставить їх на скляний столик між мамою та Сарою. Мене тягнуть від них, я кидаю на них через плече панічний погляд, та вони обидві піднімають келихи на знак тосту й нічого не роблять для мого порятунку.

Ґвенда обрала сукню, яку, на мамину думку, я маю приміряти першою. Я не сперечаюся, це — її родео. Вона звеліла мені роздягтися до комбідресу на вісім дірок і стоїть позаду мене в примірочній із перекинутою через руку сукнею. Під словом «примірочна» не маю на увазі закапелок у кінці магазину з фіранками, що погано збігаються. Я кажу про справжню кімнату, оточену дзеркалами. Я мов балерина в дзеркальній музичній скриньці.

— Ця називається «Вів’єнн», — каже Ґвенда, вимовляючи назву з французьким акцентом.