Одного разу на Різдво

— Ні. Якби всі наречені були схожі на тебе, у світі не залишилося б холостяків, — я знаю, що вона питала не про це.

Вона теж хитає головою та відвертається від мене, щоб оглянути себе на повний зріст у великому дзеркалі.

Я радію нагоді зібратися з думками, і, мабуть, вона теж. Спостерігаю, як вона повертається, щоб роздивитися сукню з усіх боків.

— Це твоя сукня, Лорі. Вона ніби чекала, поки ти її знайдеш.

Дівчина киває, бо теж розуміє це. Коли вона повертається до примірочної, я присягаюся, що не зламаю їй цей день. Я хочу, щоб від того дня, коли вона знайшла цю сукню, у неї залишилися б тільки щасливі спогади.

Лорі

Ми сидимо в кав’ярні неподалік від крамниці. Не можу повірити, що ось так випадково натрапила на сукню своєї мрії. Джек правду каже: вона терпляче чекала на мене. Коли я дивилася на себе в дзеркало, то знала, що вона дуже сподобається Оскарові і що мені сподобається той, якому подобається ця сукня. Це найособливіша сукня, яку я колись бачила: тканина щільно прилягає, маленькі закриті рукави, витягнутий виріз. У такій сукні уявляю собі Елізабет Беннет, коли та виходила за містера Дарсі.

У коробку вкладена картка, яка повідомляє про попередніх власниць. Я знаю, що її пошили з парашутного шовку та французького мережива. Спочатку її носила дівчина на ім’я Едіт, яка виходила за американського бізнесмена. У шістдесятих якась Кароль одягнула її на своє босоноге весілля, і вони проводили його в парку, бо грошей на урочистий прийом не вистачало. Напевно, були й інші, але зараз — вона моя, принаймні на певний час. Я вже вирішила, що поверну її до крамниці після медового місяця з нашими іменами та датою весілля на картці. Ця сукня має історію, і хоч зараз я її остання володарка, ця подорож на мені не завершується.

— Що відбувається, Джеку? — я не зволікаю із запитанням, коли він сідає коло мене, поставивши на стіл два горнятка з кавою.

Починаю розуміти, що надто захопилася весільними планами й підтримкою Сари та, разом з тим, відсунула Джека «на лаву запасних».

Він повільно розмішує цукор у горнятку.

— Я хотів сам тобі сказати.

— Тож це правда? Ти справді їдеш?

Він передає мені тоненький стік із цукром, а через мить іще один — просто про всяк випадок.

— Я отримав нову роботу.

Я киваю.

— Де?

— В Единбурзі.

Шотландія. Він їде геть, до іншої землі.

— Отакої, — усе, що я можу думати, і все, що можу сказати.

— Це підвищення. Надто хороший шанс, щоб його впустити, — додає він. — Моє власне вечірнє ток-шоу, — голос радісно-збуджений.

Я усвідомлюю, що вперше за довгий час бачу його в гарному настрої, чую від нього позитивні новини. Яка ж я лиха на себе за те, що очі мої наповнюються слізьми.

— Це добра звістка, Джеку, справді добра. Я неймовірно рада за тебе, — знаю, по моєму обличчю не скажеш, що я радію. Схоже, вигляд маю, наче мене катують, ніби хтось під столом свердлить дірки в колінах. — Не хочу, щоб ти їхав, — ці слова самі вириваються з мене.

Він протягає руки через стіл і накриває мої долоні своїми, такими теплими — вони дуже скоро будуть за багато миль звідси.

— Ти — чи не найкращий друг, які в мене колись були, — каже Джек. — Не плач, а то я теж розкисну.

Навколо нас дзижчить кав’ярня: офісні працівники забирають ланчі з собою, мами заспокоюють малюків, а ми сидимо серед них, відпускаючи одне одного. Він просить мене повідомити Сарі, бо сам не може цього зробити. Каже, що йому це потрібно — розпочати все спочатку десь там, де минуле не оточує його.

— У мене для тебе дещо є, — каже він, відпускаючи мою руку та занурюючи свою до кишені пальта.

Він підсовує мені м’який коричневий паперовий згорток. Розкриваю заклеєні скотчем краї пакунка, відгортаю зім’ятий папір, заглядаю всередину. Це шапка, складена удвічі. Твідовий хлоп’ячий кашкет кольору лілового вересу. Розгладжую папір кінчиками пальців, читаю напис на знайомому штампі Честера, пригадую, де я його приміряла.

— Я його маю вже багато років, усе не міг вибрати правильний момент, щоб тобі подарувати, — каже він. — Це, направду, було на Різдво.

Хитаю головою, майже сміюся. Це назавжди залишиться нашим — моїм та Джековим.

— Дякую тобі. Я думатиму про тебе, коли носитиму його, — кажу, ідучи до вирішального й болючого спустошення. — Ти все правильно робиш. Щасти тобі, Джеку. Ти на це заслуговуєш. І не забувай нас — ми всього лише на відстані телефонного дзвінка.

Він тре очі рукою.

— Я тебе ніколи не зможу забути, — відповідає, — але не хвилюйся, якщо це не на короткий строк, добре? Це хороша ідея — час мені трохи розім’яти ноги.

Намагаюся всміхатися, але це вимучена усмішка. Я розумію, що він говорить. Йому потрібен час, щоб розпочати й збудувати нове життя, у якому не буде нас.

Він бере кашкета й накладає його мені на голову.

— Так само ідеально, як я й пригадую, — усміхається.

Я — надто пізно! — усвідомлюю, що він уже йде. Він уже здійнявся на ноги, а я ще не зібрала свої речі.

— Ні, не йди зі мною, — заперечує він, поклавши руку мені на плече. — Допивай каву, потім повертайся додому й скажи Оскарові, що знайшла весільну сукню.