Одного разу на Різдво

Вона струшує сукню так, щоби блискітки мерехтіли сяйвом по всій кімнаті. Ця сукня більше впадає у вічі, ніж та, яку обрала я, — з важким ліфом, вишитим бісером, із кількома шарами сітчастої спідниці. Я акуратно переступаю, дослухаючись до інструкції Ґвенди, поки та розстібає її. Дивлюся на себе в дзеркало, коли вона мене застібає, фіксуючи різноманітні гачечки вздовж спини так, що сукня защіпається в талії, потім розгортає віялом шари сіточок.

Дивлюся в дзеркало, і відбувається дещо химерне. Я повільно перетворююся на наречену в моїх власних очах. Це шок. Мене збила з ніг хвиля ентузіазму Оскара та його матері, і в якийсь момент я просто забула, що ми плануємо моє весілля.

Ґвенда дивиться на мене проникливими синіми очима через плече.

— Мабуть, ваша мама мала рацію, — каже вона раптом значно серйознішим тоном.

— Це не те, — кажу я, усе ще вдивляючись у своє відображення, ніби дивлюся в якесь чарівне дзеркало, де відбивається інша я. Я навіть чекаю, що наречена в дзеркалі підморгне мені, — така вона чужа.

— Це я… я…

— Наречена? — вона мудро всміхається. — Багато жінок відчувають шок, коли вбираються у свою першу весільну сукню. Це дійсно особливий момент, правда?

Я не впевнена, що Ґвенда повністю розуміє, але й сама теж не можу точно сформулювати, тож просто киваю.

— Боже! Якщо воно справляє такий ефект на вас, уявіть, як почуватиметься ваш наречений, — воркує вона, як, напевно, воркувала до багатьох інших наречених, що стояли на цьому місці. — Там буде той чоловік, про якого ви завжди мріяли, який чекатиме на вас біля вівтаря, ось він обертається та кидає свій перший погляд на наречену, яка зашарілася та йде до нього. — Вона зітхає, ну чисто театр. — Це дорогоцінна мить.

Стою непорушно, її слова крутяться в голові так виразно, що я дивуюся, чому їх не видно в дзеркалі.

Я бачу себе такою, якою побачить мене Оскар і всі наші гості, якою я йтиму проходом у церкві. Раптом мені перехоплює подих.

— Мені це не подобається, — кажу. — Будь ласка, Ґвендо, вийміть мене з нього. Воно надто тісне.

Жінка дивиться на мене, шокована. Вона, мабуть, була впевнена, що обвела мене навколо свого прикрашеного важкими перснями пальця. І була близька до цього, аж до того моменту, коли згадала про чоловіка, «про якого я завжди мріяла».

За кілька годин, уже вдома, роздягаюсь у ванній кімнаті, відкриваю душ на повну силу. Яка клята, довбана катастрофа. Мені вдалося зібратися там, у весільному салоні, та доміряти решту суконь, але жодна з них не виявилася «тією самою», про яку теревенили всі журнали. Ґвенда наприкінці сеансу намагалася схилити мене до першої сукні, але вона не лягла б на мої плечі ні за що у світі.

Я роблю температуру води трішки вищою за комфортну, стою під потоками, що ллються на голову. Мені так боляче, я така лиха на себе. Річ не в тому, що я не кохаю Оскара чи не хочу йти за нього. Навіть і близько не це. Я просто вбита відкриттям того, що це досі зі мною, як м’язовий рефлекс. Що коли хтось каже «чоловік, про якого ти завжди мріяла», я думаю про Джека О’Мару.

23 квітня

Джек

Вона стояла, роздивляючись вітрину, коли я помітив її. Я тут не випадково: уже деякий час тиняюся навколо редакції, сподіваючись зловити її, коли піде на ланч, і ось вона — захищається від дощу чорно-рожевою смугастою парасолькою. Я поспішаю, адже боюся загубити її на шумній вулиці. Вона повертає у провулок, а я біжу слідом та майже зіштовхуюся з нею, коли повертаю за ріг.

— Лорі.

Вона обертається, насупивши брови, — не чекала мене тут побачити, потім усміхається та майже сміється.

— Джеку, — вона піднімається навшпиньки, щоб поцілувати мене в щоку. — Що ти…? — замовкає, дивлячись на мене.

Із запізненням усвідомлюю, що ми стоїмо перед вінтажним магазином одягу, а на манекені посеред вітрини демонструється весільна сукня.

— Ти, мабуть… — я киваю в напрямку сукні, чогось мені здається, що нам із якоїсь причини доведеться сьогодні говорити лише незакінченими півреченнями.

— Ні, — відповідає вона, хитає головою та знову оглядається на сукню. — Ну, певною мірою так. Вона впала мені в око.

— Тобі треба буде щось таке, — кажу я. — Дату вже призначили?

Вона киває та знову оглядається на вікно.

— Грудень.

— О, цього Різдва, — кажу м’яко. — Чудово, Лу. Це, правда… чудово. — Де всі мої слова, коли вони мені треба? Чудово? Як я можу годинами теревенити в моїй передачі та зненацька втратити мову ось зараз? — У тебе знайдеться хвилинка заскочити кудись на каву, відпочити трохи від дощу?

Поки ми стоїмо, хтось у магазині нахиляється до вітрини та повертає ярличок весільної сукні, щоб побачити ціну. Лорі теж стежить за цим рухом, і я усвідомлюю, що вона не просто так поглядає на вітрину, а дійсно вподобала цю сукню. Не дуже в цьому тямлю, але навіть я розумію, що це — її. У цій сукні є щось унікальне, вона геть не схожа на стиль тих діснеївських принцес, убрання яких більшість дівчат мріють нап’ясти на себе.