Опівнічні стежки

На допиті бандит мовчав. Більше того, він одразу заявив полковнику, що ніякі обставини не примусять його говорити, що він плював на всіх свідків, речові докази і очні ставки.

– Скільки міг, стільки боровся проти більшовиків, – майже гарчав бандит, – і зараз у в'язниці залишаюсь вашим ворогом.

Полковник усміхнувся, а Сірий, глянувши на нього, здивувався: і чого б йому так радіти?

Василенко знав ціну подібним заявам. Більше того, був упевнений, що Сірий заговорить, так як це зробили Діль і Длугач. Але це пізніше. Та чекати цього не було часу.

І Василенко терміново вилетів до Л., попросивши Зарудного приготувати все на випадок, якщо він не встигне повернутися до приїзду дружини.

Клименко зустрів полковника з відомостями, яких так не вистачало. По-перше, невідомий з вулиці Потоцького чи Котовського, будинок № 14, який допомагав Сірому встановити зв'язок з Мюнхеном, по-друге – Андрій, що здійснював контакти іноземної розвідки у Л. з нейтральною Швейцарією і допомагав Сірому зв'язатися з мюнхенським центром ОУН. Хто ж вони, ці двоє?

13

Вже два дні Сєверцев жив у Л., але все ще не наважувався на останній, найвідповідальніший крок.

Треба було переходити кордон. Та невдача з Левадою довела його підозрілість до краю, і він не міг примусити себе піти до людини, яка, він знав, єдина може допомогти йому.

Як вовкулака, Сєверцев кружляв містом, ночував на вокзалі, змінював грим, одяг і… не йшов до тої людини.

Перед відправкою Сєверцева до Союзу шеф назвав Миколі Івановичу того агента на крайній випадок, коли не буде іншої можливості перебратись за кордон.

Цей скрутний час настав, але хворобливе боягузтво Сєверцева примушувало його відкладати візит з дня на день.

Та от він ризикнув з'явитися біля будинку того чоловіка, пройшов за ним на роботу і з роботи. Нічого підозрілого не помітив, але ще кілька разів повторив свої подорожі.

Білинський нічим не виділявся у натовпі. То був згорблений старий років шістдесяти п'яти з дбайливо підрізаними вусами. Ходив він завжди з сукуватою палицею і портфелем під пахвою. Горло щільно закутане шерстяним шарфом, на голові тепла шапка з опущеними навушниками.

Сєверцев облишив нарешті вагання, від яких він аж схуд і втратив сон. І ось зимовим присмерком Сєверцев пішов на вулицю Потоцького.

Останні перестороги: Сєверцев минув будинок № 14, пройшов ще два квартали, перетнув вулицю і другим боком її повернувся. назад. Ще раз пильно озирнувся – здається, спостерігачів не були. Стискуючи у кишені пальта пістолет, Микола Іванович відкрив, важкі парадні двері будинку № 14.

Повільно піднявся на третій поверх. Ось і восьма квартира. Натис кнопку, десь в глибині обізвався дзвінок. Прочинилися вхідні двері. На порозі став Білинський. Він був у піжамі, але шию огортав той же шерстяний шарф, у якому Микола Іванович бачив його на вулиці. Притримуючи шарф рукою, пан Андрій мовчки запросив гостя у коридор. Двері за ними зачинилися.

– Друзі Гранта вас не забувають, – сказав Сєверцев пароль. Грант – це одне з прізвиськ полковника Гаррі Роджерса, колишнього метрдотеля ресторану «Бристоль».

«Про Гранта пам'ятають», – був відгук, але Сєверцев його не почув. Закивавши головою, старий на мигах дав зрозуміти, що не може говорити з-за хвороби горла, і гостинно розчинив двері кімнати.

Підозрілість Сєверцева знову прокинулася. Та він заспокоїв себе. Старий дійсно хворий, бач, на вулиці як кутав горло… Сєверцев рішуче зайшов до кімнати.

У кімнаті нікого не було. Не випускаючи в кишені пістолет, Сєверцев підсів до столу і розстебнув пальто.

– Напишіть, – сказав він Білинському, маючи на увазі відгук.

Старий згодливо хитнув головою і попрямував до письмового столу. Сєверцев уважно слідкував, як він у шухляді шукав папір та ручку. І раптом у поле його зору потрапила попільничка на столі.

Вона була наповнена попелом. Микола Іванович нахилився і побачив пригашені цигарку і сигарету. У кімнаті палили. Не менше двох людей. Але Білинський сам, і у нього болить горло. Хто ж палив?

Ніби нічого не сталося, Сєверцев поволі підводиться. Білинський обертається. Рука його ще нишпорить у шухляді. Сєверцев, витягаючи пістолета з кишені, стріляє. Та старий, хворий Білинський вправно відскакує вбік і кидається на Сєверцева. Той щойно встигає висмикнути руку з пістолетом, як вона висне, мов ганчірка: пан Анджей знає прийоми самбо. Але й Микола Іванович недарма вчився у розвідувальній школі в Дайтоні: Білинський летить до стінки. Лівою рукою Сєверцев вихоплює ніж… І тут з дверей, схованих за гардинами, до кімнати вбігають двоє у цивільному, й боротьба одразу стає нерівною.

Сєверцев опускає ніж і кидає запізнілий погляд на вхідні двері: в них теж двоє. Микола Іванович швиргає ножа на підлоту. Все. Його схоплюють за руки. У кутку один з тих, що увійшли до кімнати, піднімає Білинського, старий ледь стоїть на ногах від удару Сєверцева.

Той, що допомагав йому, підходить до столу і, посміхаючись, дивиться на Сєверцева.

– Привіт, Миколо Івановичу, – говорить він, і Сєверцев з ненавистю пізнає «інженера Міщенка».