Опівнічні стежки

– Я вже говорив, – розважливо почав Длугач, – що мав зв'язок тільки з резидентом іноземної розвідки Рішардом Вишневським, метрдотелем ресторану «Бристоль», що завербував мене. Кілька днів тому до мене з паролем з'явився Микола Іванович Сєверцев, якому я був переданий для зв'язку. Більше нікого не знаю.

– Так ти мене не знаєш, Дарлінг? – раптом із злістю сказав незнайомий. – Ти мене не знаєш, малий?

Діль рвучко схопився з стільця, кинувся на Длугача і вчепився йому в горло… Тільки за допомогою викликаного конвоїра Василенку вдалося відтягти Диявола і звільнити з його рук добряче пом'ятого Длугача. Ян Казимирович мав досить-таки жалюгідний вигляд, і полковник одразу ж відправив його до камери, наказавши конвоїру викликати лікаря.

Діль, важко дихаючи, сів на своє місце. Дика злість ще палала у його очах.

– Викликайте стенографістку, громадянине. полковник, – сказав він нарешті. – Я вам все розповім. Про Длугача, – додав уїдливо, – тільки про Длугача. Але все – це я вам обіцяю.

І дійсно, Диявол не помилував свого секретного агента. Він розумів, що ллє воду на млин ворогів, але жадоба помсти душила його. При одній згадці про те, яким він був сліпим, як дурили його, він ставав мов несамовитий.

Спочатку полковник боявся, що Діль буде брехати на Длугача, але потім впевнився, що колишній керівник л-ського СД говорить правду. Він безжально топив свого колишнього агента.

І перед Василенком розгорнулася картина життя професіонального шпигуна, життя, сповненого злочинів, крові, бруду. Диявол не приховав навіть далекого минулого свого співробітника. Так слідчим органам стало відомим усе, що робив Длугач у польській дефензиві.

Кривава діяльність Длугача у СД мала досить різнобічний характер. Разом з Сірим він боровся проти партизанів, надсилав до партизанських загонів провокаторів і шпигунів. За завданням Діля входив у довір'я підпільних організацій в Л. і видавав радянських патріотів. Кинутий до Яновського табору смерті під виглядом радянського військовополоненого, він доніс адміністрації табору про задум втечі – і шістнадцять її учасників були закатовані гітлерівцями.

Таємні зустрічі з Ділем, явки, паролі, прізвиська, плата за кров, інтимні подробиці – день за днем, епізод за епізодом поставало перед Василенком підле життя шпигуна і провокатора Длугача.

Василенко відправив Діля до камери. Він повинен навести на слід Сєверцева. Щоправда, полковник сподівався на спритність Зарудного і вірив – Григорію вдасться спіймати Сєверцева або на квартирі у Левади, або у трикотажній артілі.

Задзвонив телефон.

То був Зарудний. Він розповів полковникові про все, що сталося біля артілі: і про втечу Сєверцева, і про поранення Оленки Скаченко, яка прийшла разом з його групою до артілі для опізнання злочинця і мало не загинула під машиною Сєверцева.

Думка про те, що ворог вештається десь поруч, у їхньому прекрасному місті, в будь-яку хвилину готовий стріляти, вбивати, трощити все. була такою нестерпною, що Олексій Петрович мало не застогнав. Але на другому кінці проводу дихав у трубку вкрай зневірений Зарудний – і полковник рівним голосом віддав розпорядження: перекрити всі вокзали і аеропорти, взяти під контроль всі машини, що виїхали з міста, особливо ретельно шукати темно-синє таксі з житомирським номером, повідомити органи міліції, передати по всіх усюдах словесний портрет Сєверцева. І – шукати, шукати!

Це були необхідні, але, на жаль, тільки профілактичні заходи.

Прикривши очі рукою, Василенко кілька секунд посидів нерухомо. І перед його очима стояла Оленка. «Невже не житиме?» – закусив губу.

Але треба було діяти. Ну, що ж, будемо шукати Сєверцева за допомогою Длугача.

І Ян Казимирович вчетверте сьогодні сів за круглий столик у кутку кабінету.

Почував він себе препогано. Боліло все тіло, шия – на ній, здається, досі лишилися залізні пальці того несамовитого… Звідки він знає його останнє прізвисько? Хто це такий? Чому назвав його «малим»? Але ж так називав свого агента тільки Отто Діль, на якого незнайомий зовсім не схожий?… Хіба голос…

Від всіх цих думок у Длугача розривалася і олова.

А полковник не поспішав запитувати. Він сидів за столом і дивився на Яна Казимировича уважними, вивчаючими очима. Вираз обличчя його змінився, зникла простакуватість, благодушність, обличчя полковника наче аж потверділо. І Длугач раптом відчув себе дуже незатишно. Слабким голосом попросив коди.

Не кажучи ні слова, полковник налив йому склянку з графина. Длугач випив, подякував, поставив склянку на місце, а розмова те ще не починалася.

І тільки коли розгубленість Длугача досягла критичної точки, полковник стиха промовив:

– Яне Казимировичу, я хочу надати вам останній шанс.

– Що таке? – пробелькотав Длугач.

– Я пропоную вам самому, щиросердно, до того, як я почну вас викривати, розповісти геть все.

– Я все сказав.

– Не відмагайтесь, Длугач. Безглуздо відмовлятися від останньої можливості якось полегшити своє становище, – полковник говорив дуже тихо, але голос його був безжалісний.

– Мені нема чого додати до своїх показань.