Опівнічні стежки

Ян Казимирович з порога занепокоєно обернувся. Інтуїтивно відчув, що недарма його знову викликали і запитували в присутності цієї людини з напрочуд свіжою шкірою обличчя, що так різко контрастувала з сивиною на скронях. В очах незнайомого він прочитав ненависть і презирство…

Двері зачинилися.

– Так що ж, Діль? Може, продовжимо демонстрацію вашої агентури? Хочете, я покажу вам годинникаря Яницького з вулиці Листопада. А може, ще кого-небудь?

– Досить, – пробурмотів Діль.

Йому потрібен був час, щоб отямитись, але полковник не давав ні хвилини перепочинку.

– Ви чули, Длугач про свої злочини розповів сам. І правильно вчинив. Раджу вам наслідувати його приклад. Отже, коли і за яких обставин ви завербували Длугача?

– Навіщо ж мені повторювати те, про що він сам вам розповів? – уїдливо запитав Діль.

– Я хотів, щоб ви мені сказали про час вербування, аби ще раз впевнитися, з якого саме моменту розумніший від вас Ян Казимирович почав використовувати вас у своїх інтересах…

Знову ці натяки! Думки Діля розбігались, він ніяк не міг зосередитись. А полковник невмолимо вів наступ. І особливо небезпечними були оті натяки. Що ж за ними ховається?

– Я не розумію, про що ви говорите, – повільно сказав Діль.

– Я говорю про те, що агент СД Ян Казимировий Длугач за сумісництвом співробітничав з однією іноземною розвідкою, якій продавав вас разом з таємницями СД оптом і уроздріб.

– Що ви сказали?! – Діль підвівся з стільця.

– Сідайте! – наказав Василенко. – Звичайно, неприємно дізнатися про те, що пошився у дурні. Але що поробиш: факти – уперта річ.

– Длугач працював на іншу розвідку? – хрипко запитав Діль.

– Так, а що тут дивного?

– Докази!

– Будь ласка! Я можу зачитати вам його свідчення, з яких видно, що ще у лютому 1942 року один з ваших кращих агентів, він же спеціаліст по коньяку «Наполеон» і організації холостяцьких вечер, Ян Казимирович Длугач став агентом однієї іноземної розвідки. Полковник зачитав Ділю ці показання.

– Впізнаєте підпис? – він простягнув Ділю протокол, не випускаючи його з рук.

– Дайте мені самому прочитати.

– Читайте. Ну, впевнились?

Діль не відповів. Він був надто схвильований.

– Хочете знати його нове прізвисько?… Дарлінг. По-англійськи це значить «Дорогий». Дійсно, дорого коштував вам цей суб'єкт! – і Василенко весело засміявся.

– Цього не може бути! – заволав нарешті Діль. – Все це фальсифікація.

– Це було, – сказав, все ще посміхаючись, Василенко, – було під самим вашим носом. Скажу вам навіть більше. Знаєте, хто був резидентом, який завербував Длугача?

– Хто? – вирвалося у Диявола.

– Рішард Вишневський, метрдотель «Бристоля», де ви так любили бувати. Прізвисько в розвідці – Консул.

Хоча новий удар був жорстоким, Діль зумів узяти себе в руки. Він прийняв рішення. Це щеня Ігрек сплатить за приниження, яке він зараз пережив. Він, Діль, не хотів нічого говорити і нічого не сказав би. Але з двійником, з людиною, що зрадила йому, він розправиться навіть зараз, сидячи за гратами!

На обличчі Діля мимоволі відобразилося все, про що він думав у цей час. Василенко з задоволенням спостерігав, як вираз розгубленості поступово змінявся жадобою помсти. Куди зникла маска розбещеного насмішника і циніка!

«Отже, – думав Діль, – всі ці роки ти обдурював мене, малий. Коли я сидів у твоєму ресторані і ти з метрдотелем, улесливо схиляючись, вибирав мені вечерю, ви разом сміялися над простаком Дияволом. Добре ж, Ігреку, я помщуся і помщуся жорстоко. Який би ти не був відвертий, не вірю, що розповів про все. Тобі це не вигідно! За будь-яку твою справу тебе, безперечно, повісять. Отже, ти дав мінімум, від якого не міг відхреститися. Але ж я знаю про тебе все, мій малий! І не тільки про роботу для мене, а й про дільця у дефензиві, яка тебе продала мені».

Зловісна посмішка зазміїлась на вустах Діля.

«Ми почнемо з твого ресторану, з того місця, де ти обдурював мене. Совєти не простять тобі «Бристоль» і катування підпільників. Навряд чи ти розповів про роль, головну роль, яку грав у цій зраді. Але перед тим як виказати тебе з головою, треба остаточно впевнитися, що все, написане у протоколі, – правда».

– Ось що, громадянине полковник, – рішуче сказав Діль, – ви можете довести, що все, написане у протоколі, – правда?

– Звичайно!

– Нехай Длугач ствердить це у моїй присутності.

– Добре.

Так Ян Казимирович втретє з'явився у кабінеті Василенка. Тепер він вже хвилювався. Знову цей незнайомий. В чому справа? Він безуспішно намагався розібратися у намірах полковника.

– Сідайте, Длугачу, – сказав Василенко. – Ви знаєте цю людину?

– Ні, – цілком щиро відповів Ян Казимирович.

– Ви говорите неправду, – похитав головою Василенко. – Ми маємо відомості, що ви були зв'язані з цією людиною за своєї шпигунської діяльності на користь іноземної розвідки. Визнаєте це?

Ян Казимирович одразу заспокоївся. Звичайно, тут непорозуміння! Суб'єкта, що сидів перед ним, він не знав і ніколи з ним не зустрічався.