Опівнічні стежки

– Прийде і приведе за собою чекістів – хата ж під наглядом. Ні, Любо, я тут не можу залишатися. У місті в мене є де перебути. Я туди й піду, спробую розвідати на Потоцького чи на Котовського, може, пощастить, а завтра знову зазирну до тебе. Добре?

Вона ствердно хитнула головою і якось по-собачому уткнулась у його плече…

Виглянувши надвір, – треба було й далі розігрувати з себе загнаного звіра, – Василь Сергійович попрощався з Любкою і пригинці подався в ліс.

Необхідно якнайшвидше потрапити до міста. Клименко навіть не сподівався, що почує від Любки отакі важливі речі. У поєднанні з тими даними, які отримав Василенко від Длугача, вони давали можливість скласти широкий план дій.

* * *

Дані Василенка були такими.

Після того як Длугач почав давати показання, допит його став «справою техніки». Правда, він ще намагався іноді викручуватися, але швидше за давно виробленою звичкою, ніж з наміру ввести слідство в оману.

У процесі допитів полковник влаштував Длугачу ще одну очну ставку з Ділем, розповів, чому в Діля так невпізнанно змінилось обличчя, після чого Ян Казимировий остаточно капітулював.

Вирішивши скласти зброю, Длугач одразу відчув полегкість і врешті-решт цілком серйозно запропонував Василенку використати його у роботі радянської розвідки, Він наголосив на свій великий досвід розвідницької діяльності («У кількох розвідках», – іронічно підхопив Василенко) – так, у кількох розвідках, що тільки підвищувало його компетентність у спеціальних питаннях.

Пропозиція була ввічливо, але категорично відхилена, і Ян Казимирович повернувся до камери, не маючи ніякої надії щасливо повернути свою долю…

Показання Длугача мали велику цінність. Він не тільки розповів все про свою діяльність, а й назвав відому йому ворожу агентуру, що діяла на території України. Він знав шпигунську мережу польської дефензиви, гітлерівської служби безпеки і одної іноземної розвідки. Багато, з тих, кого він назвав, можна було «знайти у записній книжці Діля.

Василенко особливо цікавився Сєверцевим та його зв'язками, але саме про це Длугач нічого не знав і Василенко повірив йому.

Длугач розумів, що Сєверцев на свободі, і вважав абсолютно несправедливим, що в той час, коли він сидить у в'язниці, його спільник, якого він вважав першопричиною всіх своїх невдач, бо вони почалися саме після його появи, розгулює на свободі і користується всіма тими благами життя, яких позбавлено його, Длугача.

Тому він напружено вишукував можливість допомогти слідчим органам. І от Ян Казимирович згадав, що метрдотель «Бристоля» Вишневський, який його завербував, для зв'язку з своїм господарем користувався послугами якогось Андрія, дрібного комерсанта, що часто виїжджав до Швейцарії.

Чому це ім'я затрималося у пам'яті Длугача? Він пояснював це тим, що чув його від Сірого вже після війни. Бандит говорив, що за допомогою Андрія він намагався встановити зв'язок з мюнхенським центром ОУН.

Длугач казав Василенку, що він в цьому збігу нічого дивного не бачить. Міг же він, Длугач, працювати і на Діля, і на Сєверцева. Чому ж Андрій не міг бути зв'язаний і з націоналістичним підпіллям, і з Вишневським? І справді, важко було сказати, де закінчувалась одна шпигунська організація і починалася інша… На жаль, більше нічого про Андрія Длугач не знав. Ні прізвища, ні адреси.

Полковник вже простяг руку до дзвінка, щоб наказати привести Сірого, як двері кабінету рвучко відчинилися і на порозі з'явився Григорій Зарудний – кітель розстебнутий, очі розгублені й щасливі водночас. Він поволі підійшов до столу, витер спітнілі долоні об кітель.

– Що трапилось? – суворо запитав Василенко. – Чому у вас, товаришу старший лейтенант, такий вигляд?

Зарудний ледь чутно, тремтячим голосом мовив:

– Товаришу полковник… ваша дружина…

– Що?… – майже пошепки сказав Василенко, відчуваючи, як все тіло його почало дерев'яніти. – Що?! – вигукнув він.

– Вона… вона знайшлася!

Василенко мовчки опустився в крісло, бо ноги стали як ватяні. А в голові тонко задзвеніло.

– Іринка?… Знайшлася! А може… Говори: жива?

– Так-так, жива!

Василенко слухав уривчасті слова Григорія про те, що з Берліна надійшла кодова телеграма про появу у радянській комендатурі Ірини Олександрівни Василенко, – і не міг повірити.

– Поздоровляю вас, товаришу полковник, від усього серця! – гаряче закінчив Григорій і поклав перед полковником аркуш паперу – телеграму з Берліна.

Після того як Григорій навшпиньках залишив кабінет, Василенко ще довго непорушно сидів у кріслі.

«Жива… Жива!» – калатало, мов шалене, серце. Боже ж мій, як він тільки міг думати, що щось могло трапитися з його Іринкою! Полковник притис руку до грудей, намагаючись угамувати серце. А воно, сповнене радості, не хотіло слухатись…

Нарешті заспокоївшись трохи, Василенко ще раз пробіг очима по рядках телеграми, засміявся щасливо, як не сміявся, відколи пропала Іринка. І – згадав, що хотів викликати Сірого. «А, хай йому грець, тому Сірому. Можу ж я дозволити собі сьогодні не бачити пики бандита!»

Та через хвилину він усе ж натис кнопку дзвінка.