Осина фабрика

Я вбив маленьку Есмеральду, бо відчував, що заборгував як самому собі, так і світу в цілому. Зрештою, на моєму рахунку вже налічувалося двоє дітей чоловічої статі, а отже, я зробив жіноцтву щось на кшталт статистичної послуги. З огляду на це я виснував, що якщо вже дотримуватися своїх переконань, то необхідно бодай трішечки відновити рівновагу. Так уже склалося, що моя двоюрідна сестра виявилася найпростішою та найочевиднішою мішенню.

Знову ж таки, особисто їй я зла не бажав. Діти — це не люди, у тому сенсі, що вони не є маленькими чоловіками або жінками; вони — окремий вид, який із часом (можливо) виросте й набуде ознак тієї чи іншої статі. Маленькі дітлахи, які ще не зазнали лихого впливу суспільства й за виховання яких ще не взялися належним чином батьки, не виказують ознак статі, і тому їх цілком можна любити. Мені й справді подобалась Есмеральда (навіть попри те, що її ім’я здавалося мені дещо сопливим), і я частенько бавився з нею, коли її привозили до нас у гості. Вона була донькою Гармсворта й Мораґ Стоув, моїх дядька й тітки з боку першої дружини батька; саме вони були тією парою, яка доглядала за Еріком у ранньому дитинстві. Іноді влітку вони приїздили погостювати до нас із Белфаста; батько добре ладнав із Гармсвортом, а оскільки я доглядав за Есмеральдою, вони мали змогу розслабитися й гарно відпочити. Думаю, місіс Стоув дещо переймалася, довіряючи мені свою донечку того літа, адже минув лише рік після того, як я уколошкав Пола в розквіті його сил, утім у дев’ятирічному віці я, безперечно, був життєрадісною, врівноваженою, відповідальною й балакучою дитиною і, коли мова заходила про загибель мого молодшого брата, наочно демонстрував свою журбу. До того ж я впевнений, що лише моя бездоганно чиста совість дала мені змогу переконати дорослих у своїй абсолютній безневинності. Я навіть удався до подвійного блефу й прикинувся, що відчуваю деяку провину з хибних причин, щоб дорослі самі наказали мені не звинувачувати себе в тому, що не зміг вчасно попередити Пола про небезпеку. Я був просто неперевершений.

Я вирішив, що спробую вбити Есмеральду, ще навіть до того, як вона з батьками приїхала до нас на відпочинок. Ерік вирушив з однокласниками в морський круїз, тож я отримав можливість лишитися з нею наодинці. Було ризиковано вдаватися до цього лишень через рік після смерті Пола, однак я мусив щось зробити, аби відновити рівновагу. Я відчував це нутром, відчував самими кістками; я мусив. Це відчуття нагадувало нестерпне свербіння, немовби я йшов тротуаром у Портенілі й випадково човгнув однією п’ятою по бруківці. У такому випадку, щоб знову відчути себе добре, я мусив човгнути й іншою — і бажано з майже однаковою силою. Так само, коли я зачіплявся одним плечем об стіну або стовп ліхтаря, то мусив негайно ж зачепитися й іншим чи принаймні почухати його рукою. У низці схожих випадків я намагався підтримувати рівновагу, хоча й гадки не мав чому. Просто так було треба; і саме тому я мусив укоротити віку якій-небудь жінці, гойднути терези в інший бік.

Того року я захопився спорудженням повітряних зміїв. Гадаю, то був 1973-й. Я використовував багато матеріалів: очерет, нагелі, металеві вішаки для одягу, алюмінієві дуги для наметів, папір, поліетиленову плівку, пакети для сміття, простирадла, мотузки, нейлонові канати, шпагат, усілякі ремінці, пряжки, шнурки, канцелярські резинки, шматки дроту, шпильки, шурупи, цвяхи, а також деталі розчленованих моделей яхт та інших іграшок. Я зробив ручну лебідку з подвійною ручкою, храповиком і барабаном, на який можна було намотати півкілометра шпагату; я будував різні хвости для тих зміїв, які їх потребували, і власне самих зміїв — десятки як великих, так і маленьких, і навіть кілька керованих. Я зберігав їх у сараї, але врешті-решт, коли моя колекція занадто розрослась, мені довелося виставити велосипеди надвір під брезент.

Того літа я часто запускав зміїв разом з Есмеральдою. Я дозволяв їй бавитися з маленьким змієм на одній мотузці, доки сам розважався з керованим. Я змушував його пролітати над і під її літавцем або ж, стоячи на вершечку дюни, вводив свого змія в піке, зрізав усі високі піщані вежі, попередньо зведені під дюною, а тоді примушував його знову набрати висоту й спостерігав, як за ним у повітрі тягнеться піщаний слід із решток зруйнованих веж. І хоча мені довелося витратити на це чимало часу й пережити кілька катастроф, одного разу я зруйнував за допомогою повітряного змія дамбу. Я примушував його раз у раз зачіпляти одним кутом вершечок загати, поступово пробиваючи в її стіні тріщину, крізь яку змогла просочитися вода, миттю заваливши дамбу й затопивши розташоване нижче за течією піщане селище.

Одного дня я стояв на вершечку дюни й боровся з потоками вітру, які жбурляли змія в повітрі, — перехоплював, перетягував, підлаштовував, регулював і перекручував мотузку, допоки якоїсь миті шпагат не обгорнув шию Есмеральди, мов зашморг; і в мене одразу ж виникла ідея. Повітряний змій.