Осина фабрика

Цього разу тато дозволив мені приготувати вечерю, і я зробив овочеве каррі, яке мало цілком влаштувати нас обох і пречудово пасувало до перегляду геологічної програми Відкритого університету, заради чого я спеціально приніс на кухню портативний телевізор. Щойно з Еріком усе владнається, вирішив я, треба буде обов’язково відновити свою кампанію з переконання батька в доцільності придбання відеомагнітофона. Бо ж тепер, коли надворі гарна погода, пропустити цікаву телепередачу вельми просто.

Після вечері батько поїхав у місто. Це видалося мені доволі незвичним, однак я не поцікавився, куди він зібрався. Пролазивши цілий день по драбині, тато мав стомлений вигляд, та, незважаючи на це, усе одно піднявся до себе в кімнату, перевдягнувся в Міське Вбрання й, накульгуючи, повернувся до вітальні, щоб попрощатися зі мною.

— Ну то я піду, — сказав він.

Батько оглянув кімнату, немовби дошукуючись доказу того, що я вже вдався до якихось мерзенних пустощів, попри те що він іще навіть не встиг вийти з будинку. Я відповів йому кивком, не відводячи очей від телевізора.

— Щасти, — мовив я.

— Я повернуся не пізно. Можеш не зачинятися.

— Ага.

— З усім впораєшся?

— Так.

Я поглянув на нього, схрестив руки на грудях і зручніше вмостився на старому м’якому кріслі. Тато зробив крок назад, обидві його ноги опинилися в коридорі, але тулуб лишився у вітальні — якби він не тримався за ручку дверей, то вже розтягнувся б на підлозі. Він знову кивнув, через що кашкет іще нижче насунувся йому на лоба.

— Гаразд. Побачимось пізніше. Не бешкетуй.

Я усміхнувся й знову перевів погляд на екран.

— Добре, тату. Бувай.

— Угу, — відказав батько, ще раз окинув поглядом вітальню, неначе перевіряючи, чи нікуди не зникло столове срібло, зачинив за собою двері, простукотів палицею по коридору й вийшов надвір. Я простежив, як він рушив стежкою, якийсь час почекав, а тоді піднявся сходами й перевірив двері кабінету, які, як завжди, були настільки щільно зачинені, що могло здатися, ніби вони — це просто частина стіни.

Я заснув. Надворі темнішало, по телевізору показували якийсь жахливий американський кримінальний серіал, і в мене розболілася голова. Я кліпнув закислими очима й позіхнув, щоб розліпити губи та провітрити рота, у якому з’явився затхлий присмак. Позіхнувши, я потягнувся й завмер; почувся телефонний дзвінок.

Я вискочив із крісла, перечепився, ледь не впав, рушив до дверей, вибіг у коридор і врешті-решт якомога швидше злетів сходами до телефону. Зняв правою рукою, яка досі боліла, слухавку. Притис її до вуха.

— Алло? — промовив я.

— Привіт, друже Френкі. Як справи? — відказав Джеймі.

Я відчув суміш полегшення та розчарування й зітхнув.

— А, це ти, Джеймі. У мене все добре. А як у тебе?

— Я вихідний. Уранці впустив собі на ногу дошку, і та вся розпухла.

— Але ж нічого серйозного?

— Нє-а. Як пощастить, просиджу вдома ще тиждень. Завтра збираюся до лікаря по довідку. Просто подумав сказати тобі, що вдень я буду вдома. Якщо захочеш, можеш принести мені винограду.

— Добре. Можливо, завтра до тебе заскочу. Але заздалегідь зателефоную.

— Чудово. Чути щось нове від сам-знаєш-кого?

— Ні. Я думав, що це він телефонує.

— Ага. Я теж подумав, що тобі може спасти таке на думку. Не переймайся. Я не чув, щоб у місті відбувалося щось дивне, отже, найімовірніше, він досі сюди не дістався.

— Так, але мені кортить побачити його знову. Просто не хочу, щоб він почав робити всілякі божевільні речі, як раніше. Я розумію, що йому доведеться повернутися в дурдом, навіть якщо сам він цього й не розуміє, але мені все одно хочеться з ним побачитися. Я хочу і те, і інше, розумієш?

— Так, так. Усе буде добре. Гадаю, зрештою, усе буде гаразд. Не переймайся.

— А я й не переймаюсь.

— От і добре. Я зараз піду в «Армз» по кілька пінт знеболювального. Не хочеш зі мною?

— Ні, дякую. Я доволі стомлений. Із самого рання на ногах. Можливо, завтра побачимось.

— Чудово. Ну, бережи себе там. Побачимось, Френку.

— Щасти, Джеймі.

— Бувай, — відповів він.

Я поклав слухавку й рушив донизу, щоб перемкнути телевізор на щось більш притомне, але щойно дістався останньої сходинки, телефон задзвонив знову. Я повернувся. У мене одразу ж промайнула думка, що то міг виявитися Ерік, однак пищання в слухавці я не почув.

Я усміхнувся й запитав:

— Так? Ну і що ти забув?

— Забув? Я нічого не забув! Я все пам’ятаю! Усе! — заверещав на іншому кінці лінії знайомий голос.

Я вклякнув на місці, проковтнув застряглий у горлі клубок і проказав:

— Ер…

— Чому ти звинувачуєш мене в забудькуватості? Що, на твою думку, я міг забути? Що? Я нічого не забув, — сичав і захлинався Ерік.

— Вибач, Еріку! Я не думав, що це ти!

— Я — це я! — крикнув він. — Я не хтось інший! Я — це я! Я!

— Я думав, що це Джеймі! — заплющивши очі, простогнав я.

— Той карлик? Ах ти ж виродок!

— Вибач, я… — я раптово замовк і задумався. — Що ти маєш на увазі, говорячи «той карлик» таким тоном? Він — мій друг. І він не винен у тому, що низький на зріст.

— Та невже? — відказав Ерік. — А звідки тобі про це знати?