Осина фабрика

Мене обдало шквалом вогню. Я відлетів від олтаря, мов осколок м’якої шрапнелі, відскочив від присипаної землею бетонної підлоги й ударився об дальню стіну доту; у голові дзижчало, права рука пекла. Я завалився на бік і згорнувся калачиком.

Якийсь час я просто лежав і відсапувався, обхопивши себе руками, дещо погойдуючись і соваючи головою по підлозі Бункера. Здавалося, ніби моя правиця розпухла до розмірів боксерської рукавиці й стала такого ж кольору. З кожним ударом серця, що поступово заспокоювалося, у руці пульсував біль. Тихенько застогнавши, я повільно сів, потираючи очі й досі трошки похитуючись, прихиляючись головою до колін і знову відхиляючись назад. У такий спосіб я намагався хоч якось заспокоїти своє понівечене еґо.

Коли туман в очах розвіявся, я оглянув Бункер і зауважив, що череп досі світився, у ньому все ще палала свічка. Поглядаючи на нього, я почав зализувати руку. Роззираючись довкола, я намагався зрозуміти, чи нічого не розтрощив у польоті, однак, схоже, усе лишилося на своїх місцях; постраждав тільки я. Мене пробрав дрож, але я зітхнув і розслабився, притулившись головою до прохолодної бетонної стіни.

Згодом я нахилився вперед і торкнувся досі тремтячою долонею холодної підлоги. Через кілька хвилин я обтрусив руку від бруду й, напруживши зір, спробував оглянути її на наявність видимих ушкоджень, проте в Бункері було надто темно. Я поволі звівся на ноги й підійшов до олтаря. Тремтячими руками запалив свічки по обидва боки від нього, помістив труп оси в одну з пластмасових коробочок, що стояли ліворуч, і спалив тимчасову картонну труну на металевій тарілці перед черепом Старого Сола. Фотографія Еріка зайнялася, і його дитяче обличчя поглинув вогонь. Дмухнувши в одну з очниць Старого Сола, я загасив полум’я й вийняв із черепа свічку.

Якусь мить я постояв, збираючись із думками, а тоді рушив до виходу й відчинив металеві двері Бункера. Ніжно-яскраве світло хмарного ранку змусило мене примружитись. Я відвернувся, загасив решту свічок і ще раз поглянув на свою руку. Долоня почервоніла від опіку. Я знову її лизнув. Мені майже вдалося. Я був переконаний, що схопив Еріка за барки, заволодів його свідомістю й став його частиною, побачив світ його очима, почув, як пульсує в його голові кров, торкнувся землі під його ногами, відчув запах його тіла й смак його останньої їжі. Але він виявився сильнішим за мене. Жодна нормальна людина не спроможна була загасити пожежу в його голові. У ньому вирувала божевільна сила цілковитої самовідданості, яку тільки абсолютно схиблені люди здатні підтримувати в собі повсякчас, а найжорстокіші солдати та найагресивніші спортсмени лиш іноді можуть імітувати. Усі клітинки Ерікового мозку були зосереджені на досягненні поставленої мети — повернутися й улаштувати пожежу, і жоден звичайний мозок — навіть мій, аж ніяк не звичайний і до того ж набагато потужніший, ніж у більшості, — не міг зрівнятися з такою міццю. Ерік розпочав тотальну війну, проголосив джихад; він летів на крилах «божественного вітру»[6], прямуючи до загибелі (щонайменше власної), і я нічим не міг цьому зарадити.

Я зачинив Бункер і, дивлячись собі під ноги, попростував пляжем додому, ще більш замислений та стурбований, аніж коли йшов сюди.

Решту дня я просидів удома — читав книжки й журнали, дивився телевізор і весь час думав. Я не міг вплинути на Еріка зсередини, а отже, напрямок атаки необхідно було змінити. Моя власна заснована на Фабриці міфологія була достатньо гнучкою, щоб змиритися з невдачею й розглядати її як вказівку, що допоможе мені віднайти правильне рішення. Мої передові загони зазнали поразки, але решта моїх можливостей досі лишалася незадіяною. Я переможу, хоча й утримаюся від безпосередніх дій. Принаймні від безпосереднього застосування будь-яких інших сил, окрім сили творчої уяви, яка, урешті-решт, лежить в основі всього іншого. Якщо ж цього виявиться замало, щоб прийняти виклик Еріка, то я цілком заслуговуватиму на смерть.

Батько досі фарбував, лазячи по драбині під вікнами з бляшанкою фарби в руках і затиснутою в зубах щіткою. Я запропонував допомогти, але він відмовився, вирішивши з усім упоратися самотужки. Колись я й сам кілька разів користувався драбиною, намагаючись потрапити до батькового кабінету, однак на його вікнах були особливі замки, і до того ж тато завжди опускав штори й зачиняв віконниці. Мені було приємно спостерігати, як важко йому здиратися драбиною. Батьку нізащо не потрапити на горище. Мені пощастило, подумав я, що будинок не нижчий, ніж він є, інакше він зміг би запросто вилізти по драбині на дах і зазирнути на горище крізь слухові вікна. Однак ми обоє були в безпеці — у передбачуваному майбутньому нашим фортецям нічого не загрожувало.