Патерн

Його так само, як і шостий, обладнали зовнішнім оглядовим майданчиком. Розташований кількома метрами нижче за підлогу квадратної зали, він не проглядався зсередини. Прозорі двері, що вели на майданчик, вмонтували у скляний бік верхівки піраміди і зробили майже непомітними. Від тих дверей сходинки збігали до бетонної платформи, що оточувала основу скляного склепіння суцільною терасою. Уже кілька тижнів поспіль учасники шоу та робітники сцени використовували це віддалене місце для побачень, спільних посиденьок та інших потреб.

Загіпнотизований місячним сяйвом, Антон не помітив ані дверей, ані, тим паче, майданчика. А також тих, хто усамітнився на ньому, розклавши на бетоні обрізки ковроліну.

Відірвавшись від губ Христини, Марк сказав:

— Якби я був художником, ти була би моєю улюбленою моделлю. У тебе таке рельєфне тіло.

— Тобі подобається?

— У місячному світлі воно наче з мармуру.

— Мене малювали. — Христина погладила свій живіт, провела пальцем між грудей. — Мене багато малювали.

— Хтось із відомих?

— Різні.

— Я замовлю твій портрет, — пообіцяв Марк. — Оголеною, на весь зріст.

— Я не проти.

— Ти мене наснажуєш. — Він знову потягнувся до її губ.

— Про мене навіть роман написали. — Христина занурила носик до Маркового волосся. — Справжню товсту книжку.

— Як називається?

— Довга назва.

— Тільки не кажи, що забула.

— А то що?

— Я ображуся.

— Ображайся, — розсміялася дівчина.

— Автор був твоїм... хлопцем?

— Звісно. — Дівчина лизнула Маркове вухо. — Ми отак із ним лежали. На пляжі, на терасі, у Карпатах. Дивилися на зорі. Я розповідала йому, як кинула коледж. Як почала працювати в стриптиз-клубі. Найменші подробиці. І про себе та інших дівчат. Йому і вигадувати не знадобилося.

— Так ти stripgirl?

— Тсс! — Христина приклала палець до губ. — Нікому не кажи.

— Шифруєшся?

— Типу того.

— Керівництво не вітає такий досвід?

— Недосвідчені цікавіші. Перед ними можна гратися у великих босів.

— А хто тут грає боса? Антон?

— Усі потроху.

— Самостверджуються?

— Типу того.

— Це ж дешево.

— Такі люди, — знизала плечима дівчина. — Як каже Августин: «Моя молода бригада».

Христина вдало змавпувала розмовну манеру Бавловського. Вийшло смішно. Обійми Марка зміцніли.

— Добре, нікому не скажу... — пообіцяв він. — А ти в тому романі хто? Центрова героїня?

— Звісно.

— А в клубі ти також була центровою?

— Є сумніви?

— Значить, ти всюди центрова. — Його рука ковзнула стегном дівчини. — Альфа-альфа.

— Я на вершині. — Христина звільнилася від обіймів, застрибнула на Марка й одним вимогливим рухом стягнула джинси з його стегон. — Разом із тобою. На вершині піраміди.

20

Ви дуже стомлені. — Погляд Анжели мандрував Антоновим обличчям. — Таки треба було перенести розмову на ранок.

— Я в нормі. — Він ковтнув густої, наче смоляної, кави. — Дякую вам, що приїхали. Дуже вчасно.

Йому насправді полегшало. Анжела привезла його до безлюдного нічного кафе. М’яке охряне світло. Самотність ельфів та кельтських лісовиків у голосах Enуа і Лоріни МакКенніт. Плюс добра кава. Дуже добра й страшенно міцна.

— Ви, напевне, здивовані, чому я змінила своє рішення. — Тепер Анжела дивилася не на Антона, а в нічну темряву за вікном. — Напевне, це виглядає не дуже серйозно. І не дуже виважено.

— Ми всі змінюємо свої рішення.

— Це не в моїх правилах, Антоне. — Вона знову спрямувала погляд на співрозмовника; її двоколірним, чорно-багряним, ретельно доглянутим волоссям від рвучкого руху пробігла хвиля. — Я вважаю себе людиною принципів.

— Це дійсно нормально — змінювати рішення.

— Я змінила рішення не тому, що це нормально, а тому, що дізналася про дещо ненормальне. Цілком ненормальне. Маю на увазі призначення Бавловського керівником каналу.

— Він служив і заслужив, — усміхнувся Антон. — Що ж тут ненормального?

— Раніше таким, як він, не давали таких посад. Їм кидали зароблену кістку й відправляли подалі.

— Світ стає іншим.

— Гіршим.

— Не сперечатимуся.

— Але Бавловський...

— Токсичний? — підказав Антон.

— Смердить, — погодилася Анжела.

— І все ж таки його приєднали до касти.

— До касти? — не зрозуміла чорно-багряна жінка.

— До золотої касти. Не побридилися.

— Я вже завтра матиму розмову в комітеті з питань культури. І порушу це питання.

— Це нічого не змінить, — похитав головою Антон. — Ви ж самі розумієте, на якому рівні погоджуються такі призначення.

— Усе одно треба щось робити...

Анжела завмерла, наче вслухаючись у тривожні звуки «The Shadow of the Past». Кава в її горнятку залишалася незайманою. Антонові подобалися жінки такого типу. Стримано-емансиповані, інтелектуальні, одягнені дорого й вишукано.

Ким вона була для Міли? Діловим партнером? Найближчою подругою? Коханкою?

Абстрактна цікавість. Хай би ким вона виявилася, вирішив Антон, це його не зачепить.

— Ви хочете дізнатися про Мілу, — змінила тему Анжела. — Хочете знати, чи правда все те, що про неї тепер пишуть.

— Трошки не так. — Антон ковтнув кави і відчув, що її гіркота долає млосну хвилю, що піднімалася зі шлунку. — Я хочу знайти ту сволоту, яка вбила Мілу.

А ще іншу сволоту, яка наказала це зробити. А для цього я маю знати про Мілу більше, аніж знаю тепер. Бажано — все.