Патерн

Потім, коли дихання вирівнялося, Антон тремтячими пальцями витяг смартфон і перевірив вхідні на месенджерах. Нових дзвінків від Анжели не було.

Він ще зачекав, аби сповільнилося серцебиття і з обличчя збігло почервоніння. Відтак ретельно вмився і майже тверезим вийшов у коридор.

Він уже дістався до холу, коли почув щось на кшталт придушеного крику. Звук виходив із темряви, що панувала під широкими бетонними сходами.

Він збіг ними і заглянув до вузького простору, де хтось важко й уривчасто дихав. Антонові очі кілька секунд звикали до темряви. Потім він побачив на підлозі білу рукавичку, а трохи далі — дівчину-офіціантку, яка лежала під Гімаром, обхопивши відповідального робітника ногами. Її панчохи сповзли, відкривши тату з черепами. А може, то були не черепи, а венеційські маски або ж пики космічних прибульців, темрява не давала роздивитися детальніше. Тепер, зблизька, горлові звуки, якими дівчина заохочувала партнера, здавалися Антону не вигуками, а радше звіриним ричанням. Відповідальний робітник кохав офіціантку мовчки, із ритмічною невтомністю молотарки.

Антона парочка геть не помічала.

«Щастя, здоров’я», — подумки побажав він їм. І рушив назад.

І вже повертав до сходів, коли його погляд зачепився за щось неправильне. За невелике порушення тутешньої ощадливої геометрії, що визнавала лише прямі лінії та сувору одноманітність площин-вітрил. У дальньому кінці приміщення, біля скляних дверей, що вели до бічної галереї і далі до вантажних ліфтів, хтось чи то присів, чи то приліг просто на підлогу. А ще там щось блищало.

Антону здалося, що це Віра. Що це її біжутерія вловлює, збирає та віддзеркалює скупе світло, що сочиться з дверей холу.

«Круто бухнула», — подумки констатував він і рушив до скляних дверей.

Антон і сам не знав, навіщо йде до неї. Може, тому, що його зачепили її звинувачення. А може, й тому, що вона відповіла «знаю».

Він усвідомив, що помилився, лише за кілька кроків до скляних дверей. На підлозі лежала ведуча. У довгому золотавому платті вона здалась режисерові рибою, викладеною на магазинний прилавок. Безтямною рибою, яка вже не пручається, не шукає води, навіть не рухає зябрами. Він обійшов її по колу, обережно пересуваючи ноги і стримуючи дихання. Наче побоювався розбудити сплячу. Навіть у темряві було видно рану з вивернутими краями, яка тяглася від скроні жінки кудись за вухо. Кров, що витікала з неї, здавалася вугільно-чорною. Її було небагато. Акуратна загусла калюжка розміром із десертну тарілку.

Коли він майже замкнув коло, із-поза скляних дверей почувся механічний звук. Розчинилися двері ліфта. У прорізі окреслився прямокутник теплого світла. Антон глянув у глиб галереї і побачив невиразну, наче в дощовій накидці, постать, що виступила з мороку й ковзнула до оранжевого черева кабінки.

Він смикнув скляні двері, ті легко піддалися.

Поки він біг галереєю, двері ліфта зачинилися.

Червоний вогник почав перестрибувати позначками поверхів. Зупинився на шостому, передостанньому.

Антон спробував викликати другий ліфт і не одразу затямив, що той відключений. Тоді вибіг на сходи, що широкою спіраллю підіймалися до вищих поверхів. Біг щодуху, перестрибуючи через дві-три сходинки. На ходу прикинув: якщо вбивця не здогадається відразу з’їхати ліфтом униз, то він встигне його перехопити.

Найімовірніше.

На шостому поверсі був розташований офіс виставкового центру, якому належала пірамідальна споруда. А окрім офісу — ще кілька вузьких коридорів та технічних приміщень. Антон лише двічі заходив у справах до тамтешніх кабінетів, але пам’ять зберегла приблизне розташування шахти ліфта. Добігши до шостого, він виявив кабіну порожньою, обшукав коридори й оглядовий майданчик. Тоді двічі смикнув зачинені двері офіса.

Жодної живої душі. Лише шерхотіння нічних метеликів і червоний вогник відеокамери вгорі.

Залишався ще сьомий поверх, куди Антон ніколи не заглядав. Він витягнув із кишені смартфон і зателефонував Назару.

Той із півслова зрозумів ситуацію. Пообіцяв негайно викликати «швидку» та відправити охорону до верхніх поверхів.

Вимкнувши зв’язок, Антон зазирнув до напівтемної сходової клітки. Стрімкі металеві сходи вели до сьомого поверху. Він уже зрозумів, що іншого шляху туди немає, бо кінцева зупинка ліфту — на шостому. Якщо вбивця відчує себе в пастці, то спробує прорватися сходами.

«Яка в нього зброя? — міркував Антон. — Сокира з пожежного стенду? Гостра арматурина? Розбита пляшка?»

Про щось більш серйозне думати не хотілося.

Його тіньова особистість негайно вистромила холодні мацачки і порадила дочекатися охоронців. І додала до поради кілька невідпорних аргументів. Ще дві доби тому він би дослухався до її резонів. Але тепер у його вухах стояв крик натовпу, який радів оновленим рейтингам.

Переможний крик.