Патерн

— Я думаю, що за Августина Лавровича все ж таки треба випити, — нагадала ведуча.

— Маєш рацію, — погодився Назар й обернувся до офіціантів: — Несіть шампанське.

— Але давайте вже без биття посуду, — попросила офіціантка.

— Усе буде оплачено, — сказала ведуча, підходячи до адміна і заглядаючи йому в очі. — Назарчику, дозволь мені про Бавловського.

— Без питань.

— Тут Антон Вікторович почав згадувати містичні карти, — отримавши від офіціантки келих, почала ведуча. — Він згадав шістнадцяту за номером, що, здається, називається «Вежею». Якщо я помиляюся, поправте мене.

— «Вежа», так, — підтвердив озброєний смартфоном Олег; він щойно знайшов сайт із назвами та номерами карт Таро.

— Це карта повного звіздєца, — продовжила ведуча. — І хочу всім тут присутнім нагадати, що наше чудове шоу ще тиждень тому летіло вниз головою із цієї вежі. Весело летіло, із прискоренням. Але знайшлася людина, яка не побоялася поставити перед наглядовою радою питання про зміну формату...

— Про корекцію формату, — уточнив Назар.

— Та не впирається, — погодилася ведуча і зробила рукою широкий жест; трохи шампанського вихлюпнулося з її келиха на Вірине плаття. — Я зараз кажу про Августина Лавровича Бавловського. Хай там як, але це він урятував наше шоу.

— Ми ще не знаємо рейтингів, — нагадав Назар.

— За годину знатимемо, а може, і швидше, — запевнила ведуча. — А я й без всіх тих рейтингів бачу, що ми вже не падаємо, ми злітаємо! І я рада, реально рада, що саме Августин Лаврович став генеральним директором. Давайте вип’ємо за нього, бо він того вартий.

— Ура, — кивнув Назар й одним рішучим ковтком осушив свій келих.

— Усе правильно сказано, — підтримав ведучу Марк.

— За Лавровича! — приєдналася Христина.

Віра, яка кілька секунд тому демонстративно повернула свій келих на стіл, подивилася на Христину, знову взяла келих й акуратно відпила.

Стас, наливаючи до склянки чергове «рейнджерське» віскі, поцікавився в Антона:

— А ви за Бавловського не п’єте?

— Не допоможе це їй, — тихо сказав Антон.

— Кому?

— Тетяні.

— Це ви про тост?

— Зіллють Тетянку. — Антон підморгнув Стасу, випив. — Ревнива зграя не оглядається.

— Стасе, припини споювати пана режисера! — До стійки підійшла Віра, сіла біля Антона. — Мені теж віскі.

— Якого?

— Міцного.

— А може, тоді самогону?

— Маєш?

— Буряківка. Сімдесят градусів.

— Те, що доктор прописав. — Віра потягнулася всім тілом — так, що її нічим не обмежені груди ледь не вистрибнули з глибокого декольте. — Наливай, Стасику, не спи. А то в мене після шампусіка кисло в роті.

— А ви самогону не бажаєте? — поцікавився бармен в Антона.

— Не бажаю.

— Пани самогону не п’ють, — констатувала Віра. — Пани народним бухлом гребують.

— Не наривайся, — попередив Антон.

— Ви, Антоне Вікторовичу, так красиво про Мілу говорили... — Віра одним рішучим ковтком звільнила від буряківки свою склянку. — Мені аж самій померти захотілося, щоби і про мене так сказали.

— Не поспішай.

— Та я не поспішаю, просто кажу образно, — запевнила Віра й поставила склянку перед Стасом: — Ще.

— Поспішаєш, — похитав головою Антон.

— Ви про бухло? — Віра клацнула склянку нігтем. — Так це ж я вас наздоганяю.

— Навіщо?

— Аби попасти на вашу хвилю.

— Смішна.

— Я не смішна. Я проста. Я не Міла, яку в спецшколах навчали. Гімар цей гнійний, — Віра кивнула у бік відповідального робітника сцени, — про мене чисту правду сказав. Була мочалкою, батьки зробили мене по п’яні. Усе правильно. Пустое мєсто, машкой звать. І ніхто ніколи про мене так не скаже, як ви про жмурку ту драну сьогодні сказали. Ви ж мені вибачите, Антоне Вікторовичу, якщо я буду вашу Мілу ненаглядну жмуркою називати?

— Ні, не вибачу.

— Не вибачите? — Віра проковтнула ще пів склянки самогону. — А мені пох. Чесно. Я все одно вам скажу те, що хотіла. Ви ту павучиху так трагічно представили. Сказали, що ілюзій її, бідну, лишили, карту вона не ту витягла. Я просто ридаю. А ви знаєте, скількох наших дівок їхні вітчими та інші родичі по малолєтке на єлдак ставлять? І що, усі вони після цього починають із бандюками хороводити? Мамашками стають на порнохатах? Наркотою барижать?

— Бачу, ти інформована.

— Ви іншого не бачите, Антоне Вікторовичу. Розказати вам?

— Як хочеш. Але я не священник, а ти не на сповіді.

— Не на сповіді, точно. — Віра допила другу склянку. — Не буду я вам нічого розказувати. Бо ви несете себе високо, простих людей не помічаєте. За ніщо їх тримаєте, за бидло. Одне лише скажу. Танька наша — коблуха кончена, це стопудово, але з Христинки таке виростає сучище, що нехай Танька ховається. Христинка не лише такими, як ви, підітреться, але й Августина на нуль помножить. Прийде час, згадаєте мої слова.

Віра сповзла з барного стільця, обсмикнула спідницю, крутнула головою, наче когось шукаючи поглядом.

— Ти знаєш, хто Мілу вбив? — спитав Антон.

Не обертаючись Віра сказала:

— Знаю.

— Хто?

— Вам не треба.

Вона випростала спину й рушила в напрямі туалету.