Патерн

Обережно, присвічуючи ліхтариком смартфона, Антон рушив на сьомий. На саму вершину піраміди. Крок за кроком, сходинка за сходинкою. Піднімався обережно, сторожко дослухаючись: чи, бува, десь над головою, серед несучих конструкцій і вентиляційних коробів, не дихає вбивця. Шелестіли невидимі вентилятори. Десь неблизько — можливо, у сусідньому будинку, а може, й біля підніжжя піраміди — динаміки вихаркували танцювальну музичку разом із голосом, що співав про троянду та тюльпан. Метал під ногами виявився зрадливо дзвінким.

На останній чверті сходів Антон зупинився. Посвітив ліхтариком, оцінив ситуацію.

Сходова клітка закінчувалася квадратним прорізом просто в перекритті сьомого поверху. Металева драбина впиралася в край отвору. Антон вимкнув ліхтарик, одним стрибком подолав останні метри і вбіг — навіть не вбіг, а влетів — до просторої зали, накритої скляною пірамідальною стелею. Її суцільну порожнечу освітлював лише місяць. Його сріблясто-лимонний диск висів над верхівкою піраміди, наче осереддя злих сил.

Фінальний стрибок вдався Антонові лише частково. Він перечепився за край прорізу, не втримав рівноваги і впав на праве коліно. Якби поряд був ворог, кращої нагоди для нападу на нього годі було сподіватися.

Але ніхто не накинувся на Антона, не вистрибнув із засідки.

Він підвівся, струсив порох із джинсів, обережно обмацав забите коліно і швидко озирнувся.

Квадратна зала проглядалася на всі боки і не містила жодного об’єкта, за яким могла б сховатися доросла людина. Брудною підлогою були розкидані мішки з-під цементу, уламки керамічного обличкування, шматки ковроліну та блискучої термоізоляції. Це будівельне сміття, здалося Антонові, ніхто не чіпав від часів побудови піраміди. Принаймні на таке виглядало.

Товсте подвійне скло не пропускало жодного звуку ззовні.

Антон підвів погляд до місячного диска.

«Який здоровенний, — здивувався він. — Утричі більший, ніж зазвичай. Може, це скло так його збільшує?»

Він раптом уявив собі шлях того світла, що заливало порожнечу сьомого поверху. Уявив, як воно народжується в розжарених надрах сонця, як пролітає мільйони кілометрів космічною пустелею, як досягає місячної поверхні, як відбивається від грудок тамтешнього пилу. А потім, уже зафарбоване гіпнотичним місячним сріблом, летить до Землі, щоби пробити немитий панцир скляного даху й впасти на маленьку двоногу істоту, заблукану та самотню.

І зробити цю істоту ще більш заблуканою і самотньою.

Він дивився на місяць, відчуваючи, як отруйне світло проникає до його голови і заповнює її мерехтливою порожнечею. Як у цій порожнечі дрібнішають, дробляться й губляться його думки та бажання. Як місячна отрута паралізує його волю, розчиняє її вектори сріблясто-лимонною втомою.

Він дивився на місяць і намагався згадати, навіщо піднявся сюди, що привело його до цього пустельного місця. До цього вершинного отруйного безлюддя, за яким не було нічого, окрім безлюддя всесвітнього, ще більш отруйного та безглуздого. Даремно намагався.

Але він згадав інше.

Згадав, як блиснули окуляри Бавловського, коли той казав: «Ти вже від цього недалеко».

Патерн. Патерн. Патерн.

Він стояв під промінням зла й шепотом повторював це слово. Ще й ще. Ця саморобна мантра звільняла, вимивала з нього місячну отруту.

За деякий час — за хвилину, а може, і за десять — завібрував телефон.

Анжела N повідомила, що чекає його на стоянці за пів сотні метрів від входу до піраміди. Вона у червоному чотириста сьомому «пежо».

Антон зробив крок до сходової клітки і застогнав від болю в коліні. Шкутильгаючи, тримаючись за краї отвору, він повернувся на сходи і почав спускатися. Переступав з однієї сходинки на іншу, несучі в собі сріблясто-лимонну порожнечу, наче внутрішню ознаку поразки.

На шостому поверсі він наштовхнувся на людей із ліхтарями. Упізнав старшого охоронця. Той його також упізнав, привітався.

Антон запитав:

— Знайшли?

— Нікого немає, — похитав головою старший.

— А в кабінетах дивилися?

— Відкрили й офіс, і приміщення з ліфтовим мотором. Нікого.

— А що з Танею?

— Із пораненою? — Старший знизав плечима. — Швидка її забрала, жива.

Він зробив паузу й додав:

— Слава Богу.

— А там, нагорі? — Інший охоронець посвітив у сходову клітку.

— Також нікого, — запевнив Антон.

— Може, ми все ж таки подивимося?

— Я вже подивився. Там саме сміття.

— Як скажете, Антоне Вікторовичу. — Старший з охоронців покрутив ліхтарем, освітив дальні кути. — На вашу відповідальність.

— Так, — кивнув Антон. — На мою відповідальність. І почвалав до ліфта.

Якби охоронці не зважили на слова Антона і все ж таки піднялися на сьомий поверх, вони, можливо, побачили б більше, аніж режисер шоу «Я ревную!».

Найвищий поверх піраміди мав конструктивний секрет.