Піранезі

Навіть тоді я знав, що Припливи не відбуваються випадково. Розумів, що, маючи змогу фіксувати й документувати їх, можу навчитися передбачати їхню появу. Так з’явилася моя Таблиця. Але я, хоч і збагнув дещо про динаміку Припливів, не розумів їхньої Природи. Я гадав, що Припливи майже не відрізняються один від одного. Йдучи до Припливу та сподіваючись побачити задосить риби й морської рослинності, я дивувався, коли він виявлявся ясним, чистим і порожнім.

Я часто залишався голодним.

Страх і голод змушували мене досліджувати Будинок, і я довідався, що риби вдосталь у Затоплених Залах. Їхні Води були спокійні, і я боявся не так сильно. Тут проблема полягала в тому, що Затоплені Зали зусібіч оточені Занепадом. Щоб їх дістатися, слід піднятися до Верхніх Зал, а тоді спуститися по Руїнах, долаючи великі Розломи та Розколини в Підлозі.

Якось, не ївши два дні, я вирішив піти в пошуках їжі до Затоплених Зал. Піднявся до Верхніх Зал. Я так ослаб, що навіть це було непросто. Сходи, хоч і різняться за розміром, у більшості своїй збудовані в такому самому шляхетному масштабі, що й решта Будинку, і кожна Сходинка майже вдвічі вища за зручну для мене висоту. (Неначе Бог спершу звів Будинок, збираючись населити його Велетами, а тоді непоясненним чином передумав.)

Я пройшов до однієї з Верхніх Зал, тієї, що стоїть просто над Дев’ятнадцятою Східною Залою. Звідти я збирався спуститися до Затоплених Зал, але, на превеликий жаль, побачив, що Зала повна Хмар, холодної сірої вогкої порожнечі.

Зі мною був Щоденник. Зазирнувши в нього, я виявив, що вже якось був у цій Місцині й навіть залишив детальні нотатки про Залу, розташовану за цією, — Залу над Двадцятою Східною Залою. Я описав характер і стан тамтешніх Статуй і навіть зробив ескіз однієї з них. Але про цю Залу, на Порозі якої тепер стояв, — Залу, повну Хмар, — про неї не записав нічогісінько.

Нині я вирішив би, що йти крізь Залу, якої не видно як годиться та про яку я не маю записів, — це безумство, та нині я не доводжу себе до такого голоду.

Суміжні Зали зазвичай мають певні спільні властивості. Зала просто позаду мене була приблизно 200 метрів завдовжки та 120 метрів завширшки, тож було цілком імовірно, що й Зала переді мною така сама. Ця відстань не видавалася нездоланною; мене більше бентежили Статуї. Судячи з того, що я бачив, вони зображали Людей чи Напівлюдей, удвічі або втричі більших за мене, які вчиняли насильство: Чоловіків, що билися; Жінок і Чоловіків, яких несли геть Кентаври чи Сатири; Восьминогів, що розривали Людей на шматки. У більшості Регіонів Будинку обличчя у Статуй радісні, спокійні або ж відзначаються відстороненим спокоєм; але тут Обличчя були спотворені криками люті чи нестерпного болю.

Я заповзявся йти обережно. Вдаритись об простягнуту мармурову кінцівку — боляче.

Я ввійшов до Хмари й поволі покрокував уздовж Північного Боку Зали. Із блідої Хмари одна за одною виринали Статуї. Вони так рясно стояли вздовж Стін і були скручені в таких нестерпних позах, що я наче йшов під мокрим гіллям великого лісу з Рук і Тіл.

Одна Статуя вже звалилася зі Стіни й лежала розтрощена на Підлозі. Це мало стати для мене пересторогою.

Я дійшов до місця, в якому одна Статуя сильно випиналася зі Стіни. Вона зображала Чоловіка, чиє величезне Тіло сахнулося назад і розтягнулося над Хідником, а Руки прикривали Голову, тимчасом як його затоптував Кентавр. Великі Долоні Чоловіка були повернуті догори, а Пальці на них скорчилися від лютого болю. Я відступив на крок від Стіни, щоб його обігнути, і моя стопа стала на…

…порожнечу.

Немає Підлоги! Піді мною немає Кам’яного Хідника! Я падаю! Я, жахнувшись, кинувся до Стіни. І враз попався! Я лежав, зависши над Порожнечею, занадто нажаханий, щоб ворухнутись, а мій розум заціпенів від страху та шоку. Якимось дивом я потрапив до Рук Затоптаного. Руки були дуже мокрі й жахливо слизькі; я з кожним порухом ризикував вислизнути з його хвату та шкереберть полетіти в Порожнечу. Захлипавши від страху, щосили тримаючись за Затоптаного, я поступово підтягнувся на його Руках до його ж Голови, від Голови перемістився до Грудей, а тоді до Колін, де і вмостився. Тіло Кентавра-Напасника стало ніби Стелею за два чи три сантиметри над моєю головою. Хмара була така густа, що я не бачив, де Підлога починається знову.

Я залишався там увесь день і всю ніч — зголоднів, мало не помер від холоду, але щиро дякував Затоптаному за порятунок. Уранці надійшов Вітер і поніс Хмару на захід. Я визирнув у велику Розколину в Підлозі й побачив запаморочливе урвище — не менш як 30 метрів — до спокійних Вод Затопленої Зали внизу.

Розмова

ЗАПИС ВІД ОДИНАДЦЯТОГО ДНЯ ШОСТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Окрім моїх регулярних зустрічей з Однодумцем і тихої втішної присутності Мертвих, є птахи. Птахів зрозуміти неважко. Їхня поведінка підказує мені, що вони думають. У цілому все приблизно зводиться до: «Це їжа? А це? А як щодо цього? Мабуть, таки їжа. Майже напевно їжа». Або іноді: «Іде дощ. Мені це не подобається».