Піранезі

Ще одна — можливо, саме цю Статую я люблю понад усі — стоїть біля Дверей між П’ятою та Четвертою Північно-Західними Залами. Це Статуя Фавна, напівлюдини-напівкозла з буйними кучерями на голові. Він злегка всміхається, притиснувши до губ указівний палець. Мені завжди видавалося, що він збирається сказати мені щось чи, можливо, про щось попередити. Він неначе каже: «Тихо! Будь обережний!». Але про яку небезпеку йдеться, я ніколи не розумів. Одного разу Фавн наснився мені; він стояв у засніженому лісі й розмовляв із дитиною жіночої статі[7].

Статуя Горили, що стоїть у П’ятій Північній Залі, завжди впадає мені в око. Самець Горили присів на Нижні Кінцівки, хилиться вперед і спирається на свої Могутні Руки та Кулаки. Його Лице мене заворожує. Його Велике Чоло затінює Очі, і такий вираз обличчя в людини можна було б назвати похмурим, але в Горили він, схоже, означає дещо прямо протилежне. Горила символізує багато різних речей, зокрема Мир, Спокій, Силу та Витривалість.

Є й багато інших, які мені любі: Хлопчик, що грає на Тарілках, Слон, що несе Замок, Двоє Королів, що грають у Шахи. Остання, яку я згадаю, не те щоб моя улюблениця. Радше це Статуя — чи, якщо точніше, пара Статуй, — яка повністю заволодіває моєю увагою щоразу, коли я її бачу. Ці дві Статуї стоять по боках від Східних Дверей Першої Західної Зали. Вони приблизно шість метрів заввишки та мають дві незвичайні риси. По-перше, вони значно більші за інші Статуї в Першій Західній Залі; по-друге, вони неповні. Їхні Тулуби виходять зі Стіни на рівні Пояса; Руки тягнуться назад, потужно відштовхуючись; М’язи випирають від натуги, а Обличчя скривлені. Споглядати їх не приємно. Скидається на те, що їм боляче, вони неначе тяжко народжуються; можливо, їхні пручання марні, та все ж вони не здаються. Їхні Голови мають вигадливі роги, тож я назвав їх Рогатими Велетами. Вони символізують Дерзання й Боротьбу із Жахливою Долею.

Якщо я люблю одні Статуї більше за інших, чи є це виявом неповаги до Будинку? Іноді я ставлю собі таке запитання. Я вважаю, що сам Будинок однаково любить і благословляє все, що створив. Чи не слід мені чинити так само? Та все ж я при цьому бачу, що для людини природно віддавати перевагу одному перед іншим, уважати одне значущішим за інше.

Чи існують дерева?

ЗАПИС ВІД ДЕВ’ЯТНАДЦЯТОГО ДНЯ П’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Багато речей невідомі. Одного разу — це сталося близько шести чи семи місяців тому — я побачив, як на легкому Припливі під Четвертою Західною Залою лине яскраво-жовта цятка. Не розуміючи, чим вона може бути, я забрів у Води та спіймав її. То був листок, дуже гарний, закручений і загострений на кінцях з обох боків. Ясна річ, можливо, що він був частиною якоїсь морської рослини, котрої я ніколи не бачив, але я в цьому сумніваюся. Його текстура здавалася негодящою для цього. Його поверхня відштовхувала Воду, ніби він мав жити серед Повітря.

Частина 2 Однодумець

Баттер-Сі

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТОГО ДНЯ П’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Сьогодні о десятій годині ранку я прийшов до Другої Південно-Західної Зали, щоб зустрітися з Однодумцем. Коли я ввійшов до Зали, він уже був там, спирався на Порожній Постамент і постукував по одному зі своїх блискучих пристроїв. Він був убраний у гарно скроєний костюм із вовни кольору деревного вугілля та яскраво-білу сорочку, що приємно контрастувала з оливковим відтінком його шкіри.

Не відриваючись від свого пристрою, він сказав:

— Мені потрібні дані.

Він часто буває таким: настільки захоплюється своїми справами, що забуває сказати «вітаю» чи «бувай» або спитати, як у мене справи. Я не ображаюся. Я захоплююся його відданістю науковій роботі.

— Які дані? — запитав я. — Чи можу я тобі допомогти?

— Звісно, — відповів він. — Більше того, без твоєї допомоги я далеко не просунуся. Сьогодні предметом моїх досліджень є, — тут він підвів погляд від своїх справ і всміхнувся мені, — ти.

Коли він згадує, що треба всміхатися, усмішка в нього просто чарівна.

— Справді? — перепитав я. — Що ти намагаєшся з’ясувати? Маєш якусь гіпотезу щодо мене?

— Так.

— І яка вона?

— Не можу тобі сказати. Це може вплинути на дані.

— О! Так. Це правда. Вибач.

— Та нічого, — відповів він. — Цікавість — це природно, — він поклав свій блискучий пристрій на Порожній Постамент і розвернувся, а тоді сказав: Сідай.

Я сів на Хідник, схрестивши ноги, і став чекати на його запитання.

— Зручно вмостився? — запитав він. — Добре. Тепер скажи. Що ти пам’ятаєш?

— Що я пам’ятаю? — спантеличено перепитав я.

— Так.

— Цьому запитанню бракує конкретності, — зауважив я.

— І все ж таки, — сказав він. — Спробуй на нього відповісти.

— Ну, — заговорив я, — мабуть, відповідь така: все. Я пам’ятаю все.

— Справді? — перепитав він. — Вельми серйозна заява. Ти впевнений?

— Гадаю, що так.

— Наведи кілька прикладів того, що ти пам’ятаєш.