Піранезі

— А Лоуренс Арн-Сейлз — це еталон трансгресивного мислителя. Він переступив безліч меж. Писав про магію та вдавав, ніби це наука. Переконав гурт дуже розумних людей, що інші світи існують, а він може відвести їх туди. Він був геєм тоді, коли це ще було незаконно. Викрав людину, а чому, досі ніхто не знає.

Кеттерлі мовчав. Його лице було неприємно байдужим. Здавалося, йому просто нудно.

— Я розумію, що все це було давно, — додав я, намагаючись зобразити співчуття.

— У мене чудова пам’ять, — холодно сказав Кеттерлі.

— О… Що ж, це добре. Просто зараз я намагаюся реконструювати, що саме відбувалося в Манчестері в першій половині вісімдесятих. Співпраця з Арном-Сейлзом. Яка була атмосфера. Що він вам казав. Якими перспективами зачаровував. Таке.

— Атож, — задумливо промовив Кеттерлі, вочевидь, звертаючись до самого себе, — про Лоуренса завжди говорять такими словами. «Зачаровував».

— Ви проти цього слова?

— Бляха, та звісно, що я проти цього слова, — роздратовано сказав він. — Ви натякаєте, що Лоуренс був таким собі фокусником, а ми всі — дурниками, яких він обвів навколо пальця. Та все було геть не так. Він любив, коли з ним сперечалися. Любив, коли хтось захищав раціоналістичну точку зору.

— А тоді?..

— А тоді нищив співрозмовника. Його теорії були не просто пилом в очі. Аж ніяк. Він усе продумав. Викладав усе з бездоганною зв’язністю. І не боявся поєднувати інтелект з уявою. Його опис мислення Домодерної Людини був переконливішим за все, що мені траплялося. — Він трохи помовчав. — Не хочу сказати, ніби він не був маніпулятором. Ще й як був.

— Але ж, здається, ви щойно сказали…

— На особистісному рівні. У стосунках він був схильним до маніпуляцій. На інтелектуальному рівні він був чесним, але на особистісному був страшенним маніпулятором. Ось, наприклад, Сільвія…

— Сільвія Д’Аґостіно?

— Дивна дівчина. Віддана Лоуренсові. Була єдиною дитиною в сім’ї. Дуже близькою до батьків, особливо до батька. Вони з батьком обидва були обдарованими поетами. Лоуренс наказав їй влаштувати суперечку з батьками й розірвати з ними всі зв’язки. Вона послухалася. Вона вчинила так, тому що їй наказав Лоуренс, а Лоуренс був великим магом[44], великим провидцем, який от-от і проведе нас у нову Еру Людства. У тому, що вона повністю порвала з рідними, для нього не було жодних переваг. Ані крихти користі. Він учинив так, тому що міг. Він учинив так, щоб завдати болю їй та її батькам. Учинив так, тому що був жорстокий.

— Сільвія Д’Аґостіно була однією зі зниклих, — пригадав я.

— Про це нічого не знаю, — відповів Кеттерлі.

— Не думаю, що його можна називати інтелектуально чесним. Він казав, що бував у інших світах. Казав, буцімто там бували й інші люди. Це ж не зовсім чесно, чи не так?

У моєму голосі, можливо, з’явилась якась зарозуміла нотка — мабуть, її краще було би притлумити, та я завжди любив перемагати в суперечках.

Кеттерлі нахмурився. Здавалося, в ньому відбувається якась боротьба. Він відкрив рота, аби щось сказати, передумав, а тоді все ж таки сказав:

— Ви не дуже мені до вподоби.

Я засміявся й відповів:

— Переживу.

Запала тиша.

— Як гадаєте, чому лабіринт? — запитав я.

— В сенсі?

— Чому, на вашу думку, він описував інший світ — той, до якого буцімто ходив найчастіше, — як лабіринт?

Кеттерлі знизав плечима.

— Мабуть, це образ космічної величі. Символ величі й жаху існування одночасно. Живим не вийде ніхто.

— Гаразд, — сказав я. — Але я досі не розумію, як він переконав вас у його існуванні. Ну, тобто світу-лабіринту.

— Він змушував нас проводити ритуал, який мав привести нас туди. Певні аспекти ритуалу… мабуть, якось впливали на нас. Щось навіювали.

— Ритуал? Справді? Я гадав, що Арн-Сейлз уважав ритуали маячнею. Хіба він не казав чогось такого в «Наполовину видимих дверях»?

— Так. Він стверджував, що особисто зумів досягнути світу-лабіринту, просто скоригувавши спосіб мислення, повернувшись до дитинного стану зачудування, дораціональної свідомості. Він стверджував, що здатен робити це довільно. Не дивно, що більшість із нас, його учнів, не домоглися з цим геть нічого, тож він створив ритуал, який ми мали виконати, щоб досягти лабіринту. Але він чітко дав зрозуміти, що це — поступка нашій нездатності.

— Розумію. Більшість із вас?

— Що?

— Ви сказали, що більшість із вас не могли ввійти до лабіринту без ритуалу. Тобто дехто з вас усе-таки міг?

Коротка пауза.

— Сільвія. Сільвія вважала, що може дістатися туди так само, як Лоуренс. Повертаючись до стану зачудування. Вона, як я вже казав, була дивною дівчиною. Поеткою. Постійно жила у власній голові. Хтозна, що вона нібито бачила.

— А ви коли-небудь бачили його? Лабіринт?

Він замислився.

— Здебільшого до мене приходило те, що можна назвати натяками, — відчуття, ніби я стою у величезному просторі, не просто широкому, а ще й неймовірно високому. І — в цьому непросто зізнатись, але так, одного разу я таки його побачив. Тобто думав, що побачив.

— Який вигляд він мав?

— Дуже схожий на опис Лоуренса. Наче нескінченне переплетіння класичних будівель.

— І що це, на вашу думку, означало? — запитав я.