Піранезі

Довкола мене здіймалися стіни колосальної зали. Наді мною бовваніли статуї мінотаврів, такі масивні, що затемняли простір; їхні величезні роги пронизували порожнечу, а тваринячі морди здавалися похмурими й непроникними.

Я повернувся, геть не вірячи власним очам.

Кеттерлі стояв без піджака. Він почувався як удома. Дивився на мене й усміхався так, ніби я був експериментом, що минув напрочуд добре.

— Вибачте, що досі нічого не казав, — усміхнувся він, але я справді радий вас бачити. Здоровий молодий чоловік це саме те, що мені треба.

— Поверніть усе, як було! — закричав я йому.

Він засміявся.

Він сміявся, сміявся і сміявся без упину.

Частина 6 Хвиля

Я помилявся!

ЧЕТВЕРТИЙ ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ПЕРШОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Я сидів схрестивши ноги, поклавши Щоденник на коліна й розклавши перед собою шматки паперу. Трохи відвернувся, аби їх не забруднити, і виблював на Хідник. Мене трусило.

Я взяв собі води, щоб попити, а також ганчірку й ще трохи води, щоб витерти блювотиння.

Я помилявся. Однодумець мені не друг. Ніколи не був моїм другом. Він мій ворог.

Мене досі трусило. Чашка з водою була у мене в руці, та міцно її тримати я не міг.

Колись я знав, що Однодумець — мій ворог. Чи радше знав Метью Роуз Соренсен. Але, забувши про Метью Роуза Соренсена, я забув і про це.

Я забув, зате Однодумець пам'ятав. Тепер я бачив: він побоюється, що я колись згадаю. Він називав мене Піранезі, щоб не звертатися до мене на ім’я Метью Роуз Соренсен. Він випробовував мене, вимовляючи такі слова, як «Баттерсі», і перевіряючи, чи навіють вони мені якісь спогади. Кажучи, що «Баттерсі» — це нісенітниця, я помилявся. Це не була нісенітниця. Це слово мало якесь значення для Метью Роуза Соренсена.

Але чому Однодумець зміг це запам’ятати, а я — ні?

Тому що він не залишався в Будинку, а повертався до Іншого Світу.

Тепер одкровення надходили одне за одним. Моя голова аж здригалася від їхньої ваги. Я схопився обома руками за голову й застогнав.

«Мені не слід затримуватися, — казав Пророк. — Я надто добре знаю, що буває, якщо залишитися тут надовго: амнезія, цілковитий психічний занепад і так далі». Однодумець, як і Пророк, ніколи не зоставався надовго. Ніколи не допускав, щоб наші зустрічі тривали довше ніж годину, а наприкінці йшов геть; і йшов він тоді до Іншого Світу.

Але як зробити так, щоб я більше не забував? Я уявив, як забуваю це, знову стаю другом Однодумцеві й бігаю Будинком, здійснюю заміри, фотографую та збираю дані для нього, тимчасом як він безупинно з мене сміється! Ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні! Сама думка про це нестерпна! Я схопився за голову руками, ніби намагався буквально втримати в ній спогади.

Зроблю, як 16: зберу по Вестибюлях мармурові камінці й викладу з них літери. Писатиму метровими літерами! «ПАМ’ЯТАЙ! ОДНОДУМЕЦЬ ТОБІ НЕ ДРУГ! ВІН ОБЛУДОЮ ЗАМАНИВ ДО ЦЬОГО СВІТУ МЕТЬЮ РОУЗА СОРЕНСЕНА ЗАРАДИ ВЛАСНОЇ ВИГОДИ!» Як знадобиться, заповнюватиму величезними письменами все нові й нові Зали!

«…заради власної вигоди…» Так, так! Ось він, ключ. Ось чому він привів сюди Метью Роуза Соренсена. Однодумцеві було треба, щоби хтось (раб!) жив у цих Залах і збирав про них інформацію; він не наважується робити це сам, щоб Будинок часом не змусив його забути.

Я відчув, як у мені зростає несамовитий, палкий гнів.

Чому, чому я розповів йому про Потоп? Якби ж то я дізнався все це, ще не знаючи про Потоп! Тоді міг би зберегти таємницю. Зачекати до четверга й видертися до Високого Місця, вберегтися від Вод і побачити його Кінець. Так! Ось чого я хочу тепер! Можливо, ще не пізно! Я повернуся до Однодумця. Всміхатимуся, виглядатиму так, як завжди, обману його так, як він обманював мене. Скажу, що стосовно Потопу помилився. Ніякого Потопу не буде. Приходь сюди у четвер! Стій просто посередині цих Зал!

Але, звісно, Однодумець сказав, що в четвер його тут не буде. Його ніколи не буває тут по четвергах. Він буде в безпеці, в Іншому Світі. І байдуже! У гніві я стаю винахідливим! Однодумець прийде до мене у вівторок: це наш звичний день для зустрічей. Я схоплю його та зв’яжу рибальськими сітями. Оцими-от руками! Я маю дві рибальські сіті. Вони виготовлені із синтетичного полімеру й дуже міцні. Я прив’яжу його до Статуй у Другій Південно-Західній Залі. Він буде зв’язаний два дні. Мучитиметься, знаючи, що скоро Потоп. Можливо, я даватиму йому води. А може, й ні. Можливо, я казатиму: «Скоро в тебе буде вдосталь Води!». А в четвер він побачить, як крізь Двері линуть Припливи, і кричатиме без упину. А я сміятимуся без упину. Сміятимуся так само довго й голосно, як він сміявся з Метью Роуза Соренсена, коли завів його сюди…

Тут я й утратив себе.