Піранезі

— Нічого. Я вважаю, що це взагалі нічого не означало.

Нетривале мовчання. А тоді він раптом сказав:

— Хтось знає, що ви тут?

— Прошу? — перепитав я. Запитання видалося дивним.

— Ви сказали, що зв’язок із Лоуренсом Арном-Сейлзом завадив моїй науковій кар’єрі. І все ж ви, науковець, сидите тут і питаєте про все це, знову підіймаєте цю тему. Я просто замислився, чому ви такі необережні. Невже не боїтеся, що це заплямує вашу блискучу кар’єру?

— Не думаю, що когось дратуватиме мій підхід, — сказав я. — Моя книжка про Арна-Сейлза — частина масштабнішого проекту, присвяченого трансгресивному мисленню. І я, здається, вже це пояснював.

— А, розумію, — промовив Кеттерлі. — Отже, ви сказали купі людей, що сьогодні приїдете сюди на зустріч зі мною? Всім своїм друзям.

Я нахмурився.

— Ні, я нікому не казав. Зазвичай я нікому не кажу, що роблю. Але не тому, що…

— Цікаво, — промовив він.

Ми перезирнулися зі свого роду взаємною антипатією. Я вже зібрався підвестися й піти, але тут він раптом сказав:

— Ви дійсно хочете зрозуміти Лоуренса та владу, яку він мав над нами?

— Так, — відповів я. — Звісно.

— Тоді ми маємо провести ритуал.

— Ритуал? — перепитав я.

— Так.

— Той, що…

— Той, що відкриває шлях до лабіринту. Так.

— Що? Зараз? — ця пропозиція мене дещо ошелешила. (Проте я не боявся. Чого там було боятися?) — Ви досі його пам’ятаєте? — запитав я.

— О, так. Як я вже казав, у мене чудова пам’ять.

— Що ж, тоді… Це буде довго? — запитав я. — Мені просто треба…

— Він триває дванадцять хвилин, — сказав Кеттерлі.

— А! Ну, гаразд. Звісно. Чому б ні? — сказав я й підвівся, а тоді додав: — Мені ж не треба приймати якісь препарати? Бо воно якось не…

Він знову вельми зневажливо розсміявся.

— Ви випили чашку кави. Гадаю, цього вистачить.

Він опустив жалюзі на вікнах. Узяв свічку, що стояла в підсвічнику на камінній полиці. Підсвічник був старомодний, латунний, із квадратною основою. Він не надто пасував до решти опорядження в домі — сучасного, мінімалістичного, європейського.

Кеттерлі поставив мене у вітальні обличчям до дверей, що вели до передпокою. Ця зона залишалася вільною від меблів.

Він узяв мою сумку — сумку, де лежали мої щоденники, покажчик і ручки, — а тоді повісив її мені на плече.

— А це навіщо? — насупився я.

— Ваші зошити стануть вам у пригоді, — сказав він. — Ну, коли ви дістанетеся лабіринту.

Дивне в нього почуття гумору.

(Пишучи це, я відчуваю, як мене охоплює якийсь жах. Тепер я знаю, що на мене чекає. У мене тремтить рука, і на якусь мить я вимушено припиняю писати, щоб угамувати її. Але тоді я не відчував нічого, жодного передчуття небезпеки, геть нічого.)

Він запалив свічку й поставив її на підлогу в передпокої, просто за дверима. Підлога в передпокої була така сама, як у вітальні: щільний паркет із дубу. Я помітив пляму на тому місці, де Кеттерлі поставив підсвічник, неначе на паркет раз у раз крапав свічний віск, а всередині темної плями виднівся світліший, незабруднений квадратик, у який ідеально стала основа підсвічника.

— Зосередьтеся на свічці, — промовив Кеттерлі.

Так я і зробив.

Але водночас я думав про той блідий квадратик у темній плямі та про свічник, що пасував до нього. І саме тоді до мене дійшло, що Кеттерлі бреше. Свічка вже багато, багато разів стояла саме на тому місці, а він знов і знов проводив цей ритуал. Він досі вірив. Досі вважав, що може досягти іншого світу.

Я не боявся — просто ні у що не вірив і потішався. А ще почав перебирати в голові запитання, які можна буде поставити йому після ритуалу, щоб викрити його нечесність.

Він вимкнув світло в будинку. Стало темно — тільки на підлозі горіла свічка, та ще крізь жалюзі проникала жовтогаряча імла від ліхтарів надворі.

Кеттерлі став трохи позаду мене й наказав не зводити погляду зі свічки. Тоді почав наспівувати мовою, якої я досі ніколи не чув. Зважаючи на її подібність до валлійської та корнської, я припустив, що це бритська. Гадаю, якби я не встиг розгадати його таємницю раніше, то здогадався б тоді. Він наспівував із упевненістю, з жаром, неначе цілковито вірив у те, що робив.

Я кілька разів почув ім’я «Аддедомар».

— Тепер заплющте очі, — наказав Кеттерлі.

Я так і зробив.

Знову співи. Якийсь час я тримався на втісі від того, що розгадав його таємницю, але відтак почав знуджуватися. Він остаточно забув про мову й неначе видавав якесь тваринне гарчання, що починалося десь у животі, неймовірно глибоко, а тоді ставало дедалі вищим, дикішим, гучнішим, незвичнішим.

Усе змінилося.

Світ неначе просто зупинився. Кеттерлі затих. Берліоз перервався, хор зник.

Мої повіки ще були зімкнуті, проте я здогадувався, що темрява змінилася — посіріла, трохи охолола.

Повітря здавалося холоднішим і значно вологішим, неначе ми занурилися в імлу. Я замислився, чи не розчахнулися десь двері; однак це було безглуздо, бо водночас зник і гамір Лондона.

Був звук безмежної порожнечі, а довкола мене глухо бились об стіни хвилі.

Я розплющив очі.