ПІСНІ

Колись я із тяж­кої ту­ги
На лаві ду­бовій ле­жав,
Останній кар­бо­ва­нець срібний
В пустії ка­литці дер­жав.
Аж тут на­ви­ну­лась дівчи­на,
І я свою ту­гу за­був;
Дівчино, моя ти дівчи­но,
Богдай те­бе бог не за­був!
І сів я на лаві ду­бовій,
І сіла дівчи­на моя,
Дівчина ме­не обійня­ла,
Обняв же дівчи­ну і я.
Їден поцілу­нок га­ря­чий -
І я, як від чарів, ожив;
Дівчино, моя ти дівчи­но,
Богдай те­бе бог ожи­вив!
Дівчина ме­не при­гор­ну­ла,
Дівчину і я при­гор­нув,
Дівчина на лаві зас­ну­ла,
І я ко­ло неї зас­нув.
І сни­лось так ми­ло та лю­бо,
І я че­рез сон го­во­рив:
"Дівчино, моя ти дівчи­но,
Богдай те­бе гос­подь лю­бив!"
Раненько дівчи­ни не ста­ло,
І знов я на лаві ле­жав
І міцно сла­би­ми ру­ка­ми
Пустую ка­лит­ку дер­жав.
Узяла, псявіра, узя­ла.
І я собі ти­хо ска­зав:
"Дівчино, моя ти дівчи­но,
Богдай те­бе дідько узяв!"

26 сент[ября]

ПОЛЮБИ МЕНЕ

Лисий я, во­лос­ся спа­ло,
Решта білая, як сніг,
Недалеко моя яма,
Та я в яму ще не ліг;
Що збіліло - за­ма­люю
Ще й но­во­го на­куп­лю -
Полюби ме­не, дівчи­но,
То-то я те­бе люб­лю!
Небагато в ме­не мізку,
Та і пус­то в го­лові,
Та я змал­ку оже­нив­ся
На ба­гатій удові;
І я собі узяв гроші,
А бог - ми­лую мою -
Полюби ме­не, дівчи­но,
То-то срібла на­даю!
Не ло­жив я свої шиї
На прав­дивії ва­ги,
Погнув її не їдно­му
Аж до са­мої но­ги.
Зато те­пер, як бин­да­ми,
Собі шию обів'єш -
Полюби ме­не, дівчи­но,
То-то сла­ви на­жиєш!
Скаменіло моє сер­це,
Хоч і м'якше не бу­ло,
Як ди­ти­на - не га­дає,
Що доб­ро і що то зло;
Але за­то як ча­са­ми
Кілька ка­пельок прий­му…
Полюби ме­не, дівчи­но,
То-то щи­ро обійму!

26 сент[ября]

ГЕЙ-ГЕЙ, ВО­ЛИ! ЧО­ГО Ж ВИ СТА­ЛИ?...

Гей-гей, во­ли! Чо­го ж ви ста­ли?
Чи ду­же по­ле за­рос­ло,
Чи ле­ме­ша іржа поїла,
Чи за­ту­пи­лось че­рес­ло?
Бадилля зсох­ло, вже й ва­литься,
Леміш я доб­ре нас­та­лив,
А че­рес­ло моє но­веє…
Чого ж ви ста­ли? Гей, во­ли!
Гей-гей, во­ли! Чи зсох­ло по­ле?
Чи плуг у зем­лю не іде?
Чи де­рев'яная по­ли­ця
Тяжкої ски­би не зве­де?
Земля пух­кая, плуг не стог­не
І ски­бу доб­ре відва­лив,
І бо­роз­на уже чорніє…
Чого ж ви ста­ли? Гей, во­ли!
Гей-гей, во­ли! Зо­ре­мо по­ле,
Насієм яро­го зер­на,
Пройде ра­зок тон­кеє ра­ло,
І пробіжиться бо­ро­на.
А там, ди­вись, зібра­лась хмар­ка,
Дрібненький до­щи­чок по­лив -
І ни­ва шов­ком зе­леніє…
Чого ж ви ста­ли? Гей, во­ли!
Гей-гей, во­ли! Зер­но поспіє,
І за­ко­ло­сяться по­ля,
І вер­не нам за піт кри­ва­вий
Із лиш­кою свя­та зем­ля.
Тоді зби­рай ко­лос­ся пов­не
Та тільки гос­по­да хва­ли…
Чого ж ви ста­ли, мої діти?
Пора нас­та­ла! Гей, во­ли!

НЕХАЙ ГНЕТЬСЯ ЛО­ЗА...