«Із того,
— Звичайно, тепер ми знаємо, де вона, ця брама до Іншого Світу, — мовив Локвуд. — І не менш чудово знаємо, хто нею користується. Мої батьки не мали про це жодної гадки, інакше б не зв’язувались із Товариством. Тільки уяви, як вони читають свою доповідь у цьому клятому будинку, де всюди цокають годинники, а на них зирять оті огидні старигані! — Локвуд аж здригнувся. — У мами й тата було багато інтересів: і відомості про Інший Світ, і паралелі між різноманітними культурами. Вони були переконані, що це викличе якнайбільшу цікавість по всій Британії. Через кілька днів після виступу в Товаристві Орфея вони збирались виступити з тією самою лекцією в Манчестері, а далі вирушити по інших містах. На жаль, вони були надто захоплені й довірливі, бо сподівались знайти в Товаристві друзів та однодумців, а насправді підписали цим собі смертний вирок...
Він повернув голову, й наші очі зустрілись.
— Нещасний випадок? — перепитала я.
— Беручи до уваги те, до чого наблизились мої батьки, Товариство Орфея було вкрай зацікавлене в тому, щоб їхню лекцію більше ніхто не почув. Ніхто, — повторив Локвуд, — у цілому світі. Це підвело мене до наступного відкриття. На титульному аркуші книжки стоїть дата виступу батьків у Товаристві Орфея. За два дні до їхнього від’їзду в Манчестер. Тобто за два дні до того, як автомобіль, яким вони їхали на вокзал, перетворився на вогненну кулю. Звісно ж, цілком випадково. Минуло лише два дні після лекції, й мої батьки зникли з цього світу разом зі своїми незвичайними думками, — він сердито жбурнув книжку на підлогу.
— То не був нещасний випадок, — сказала я.
— Так, Люсі. Їх убили.
— І ти думаєш, що Маріса й Товариство Орфея...
Він перехопив мій погляд:
— Я не думаю, Люсі. Я знаю.
Частина четверта. Облога Портленд-Роу
17
Попри всі вади методів доглядання хворих, якими орудувала Костомаха-Фло, — а до числа цих вад, судячи з того, що коїлось у Локвудовій спальні, належали цілковита байдужість до чистоти, свіжості повітря та своєчасної заміни пов’язок, — не можна було відкидати, що ці методи виявились успішними. Цього ранку Джордж уже сидів у ліжку, зусібіч обкладений подушками, в накинутому на плечі найкращому Локвудовому халаті; на колінах у нього криво стояла таця з тістечками. Обличчя досі було синє, як достигла слива, й на цьому тлі виразно білів компрес на лівому оці. На свій набряклий ніс Джордж якось примудрився начепити тріснуті окуляри, й зараз скидався на підстаркувату сову, яка щойно програла герць із дятлом. Водночас здорове Джорджеве око було розплющене й дивилось цілком свідомо — цього вистачило, щоб я, сідаючи на краєчок ліжка, по-дурному всміхнулась на весь рот.
— Тільки подивись! — вигукнула я. — Ти живий, притомний, сидиш і наминаєш тістечка!
— Цить! — Джорджів голос хоч і зміцнів, проте нагадував шкряботіння губки об сковорідку. — Розбудиш бідолаху Фло! Це все вона постаралася! — він тихенько кивнув головою в куток кімнати, де в кублі зібганого одягу спала Фло в своїй незмінній синій куртці. Вона зігнула коліна і підмостила собі під голову руки. Свій улюблений бриль вона скинула, тож тепер нечесана кучма солом’яно-білявого волосся робила її голову схожою на морську зірку, викинуту на берег. Очі її були міцно заплющені, дихала вона рівно й глибоко.