Порожня могила

Випровадивши фургон, що ревнув на прощання своїм гудком, ми з Голлі почали розбирати запаси, привезені від Маллета, а Кіпс узявся до будівельних матеріалів. Надвечір, коли Локвуд повернувся зі своєї таємничої експедиції, ми вже встигли все впорядкувати. Локвуд, наче той генерал, що перевіряє на складі боєприпаси, задоволено кивнув нам.

— Чудово, — сказав він. — Усім щиро дякую. Тепер можна починати зводити оборонні споруди, тільки спочатку ковтнімо хоч по кілька бутербродів.

Ми сіли до кухонного столу.

— Дивна річ, — зауважила я. — Я була певна, що на цей час нас уже заарештують.

— Ні, — хитнув головою Локвуд. — Заарештовувати нас вони не будуть. Вони знають, що тоді здійметься гамір і посиплються всілякі незручні запитання. Боюся, що кінець цієї вистави вони бачать по-іншому.

— Тобто вони просто вб’ють нас, — буркнув Кіпс, що саме розпакував новеньку блискучу пилку, поклав її біля себе на стіл і підсунув собі тарілку з бутербродами.

— Оце було б найкраще для них, — погодився Локвуд. — На їхню думку, ми вже забагато знаємо. Тільки вони не можуть прикінчити нас просто так. Одна річ напасти на Джорджа посеред вулиці, а зовсім інша — знищити всіх нас разом. Це вимагатиме більших зусиль і більшого ризику, бо вони знають, що ми чекаємо їхнього нападу. До того ж вони не можуть убити нас прилюдно — зрозуміло чому. Навіть Фіттес не наважиться заплямувати себе відвертим убивством. А от зробити це тихенько, далі від чужих очей — будь ласка. Тому я й не маю сумніву, що вони нападуть на нас тут, на Портленд-Роу, радше за все, поночі.

Запала довга тиша. Нарешті я обірвала її:

— Тобто цього вечора?

— Хочеться вірити, що ні. Сьогодні вони, радше за все, ще не готові, як і ми. Якщо доля подарує нам ще один день, Я буду певен, що ми краще зможемо захистити себе. Нинішньої ночі слід бути насторожі й сподіватись, що нам пощастить. А тепер доїдайте бутерброди і до роботи.

* * *

Захист будинку № 35 на Портленд-Роу не був для нас нездійсненним завданням, хоч ми й знали про наші власні вразливі місця. Перший поверх майже не викликав побоювань. Старі бічні двері були товсті, міцні й мали стільки замків та ланцюжків, що їх можна було висадити хіба що гранатометним пострілом. Вікна бібліотеки й вітальні також були захищені як слід і до того ж виходили у внутрішній двір, тож дістатись до них було не так легко. Більше турбували нас двері кухні, що виходили в садок. Отут і придалися дерев’яні плити, якими Кіпс із Локвудом позабивали зсередини кухонні вікна й двері. До того ж Локвуд досить довго майстрував щось на сходах ґанку.

— Наш візит до гробниці Маріси дещо підказав мені, — пояснив він. — Не користуйтеся, будь ласка, кілька днів цими дверима.

Більше він не сказав нам нічого.

Найбільшого клопоту завдав нам підвал. З боку фасаду він видавався найменш вразливим, оскільки вікна нашої контори виходили в передній двір. Сюди від вуличної брами вели досить високі сходи, оточені великими керамічними горщиками з рослинами. Здавалося, що під прикриттям цих горщиків нападникам легко буде дістатися до контори, — аж ні. Кілька років тому, після спроби пограбування, ми поставили на вікна міцні залізні ґрати, тож і з підвалом головні проблеми належало вирішувати із заднього боку будинку.

Проходячи до контори повз фехтувальну кімнату, комору та пральню, можна було потрапити до засклених бічних дверей, що вели прямісінько в садок. Ці двері були найменш надійним місцем у всьому будинку. Кіпс забив їх кількома дошками, проте всі ми мали сумнів, що ці дошки зможуть стримати тривалу атаку. Надвечір Локвуд із Кіпсом спорудили тут щось іще, кілька годин поспіль вони порпались тут на підлозі.

Наближалась ніч. Ми з Голлі впорядковували боєприпаси й спостерігали за вулицею. Сусіди поспішали по домівках. Зачинив свою крамницю Ариф. Портленд-Роу спорожніла. Наші вороги поки що не з’являлись. Ближче до півночі нагорі прокинувся Джордж: він попросив принести йому бутербродів і увімкнути лампу. Упоравшись із бутербродами, він заходився читати принесену нами книжку. Ми призначили порядок чергувань і, змінюючи одне одного раз на дві години, по черзі заступали на варту, поки всі інші спали.

Моя черга надійшла о другій годині ночі. Я сіла у вітальні біля вікна й почала спостерігати за вулицею. Час спливав повільно, я втомилась, хотілося з кимось поговорити, а на підвіконні саме стояла склянка з черепом.

— Онде на стежці в садку стоїть привид, — сказала я, повернувши важіль. — Я бачу, як його пронизує місячне проміння. Він дуже блідий. Чоловік у капелюсі. Стоїть тихенько, ніби про щось замислився.

Обличчя в склянці нині було сріблясто-біле, наче місяць, що сяяв над дахами.