Порожня могила

— Оцей... Еге ж, він справді замислився. Хвилин за двадцять облишить свої роздуми, рушить до будинку по той бік вулиці й зникне. А о третій сорок з'явиться знову, тільки ненадовго, з брудним лантухом на плечі Там, у лантусі тіло його мертвої дружини, звідти стирчать ноги в домашніх капцях. Їх видно саме тоді коли він поспіхом вирушає геть.

— І це відбувається щоночі? — я пильно поглянула на вулицю. — Раніше я ніколи його не бачила.

— Ти багато чого не бачиш. Навіть того, що коїться в тебе під носом, — зіпнув череп. — Ну, гаразд уже. Про що сьогодні побалакаймо? Авжеж, про Локвуда.. Зараз він у своїй стихії Вороги наступають! Розв'язка наближається! Саме те, що йому треба!

— Годі верзти дурниці! Локвуд так само схвильований, як і всі ми.

— Та невже? Тоді він майстерно це приховує. Навпаки, я сказав би, що він просто-таки лине до свого кінця! Іншим шляхом він ніколи й не йшов, принаймні відтоді, як його батьки скрутили собі в'язи,.. Гаразд, ображайся скільки собі хочеш, та все одно ти знаєш, що я кажу правду. І мріє він тільки про одне — звести нарешті рахунки з цим набридливим, нудним життям у безглуздому ореолі слави!

Череп глузливо посміхнувся мені. Як і завжди, він — хоч і з нестерпними грубощами — висловлював уголос мої власні таємні думки.

— Брешеш ти, друзяко, — заперечила я.

— Аніскільки.

— Брешеш.

— Як мені бракуватиме наших мудрих суперечок, коли ти помреш! — зауважив череп. — Проте... Ти часом не збираєшся написати в заповіті, щоб твій череп помістили разом з моїм в особливій великій склянці? Тоді ми з тобою сперечалися б вічно! Як тобі така думка?

Я досі ще сердилась на нього. Цілий день Локвуд намагався підбадьорити нас своїм завзяттям, а я стривожено спостерігала за ним саме з тієї причини, яку щойно назвав череп.

— Яка гидота, — буркнула я.

— То подай на мене в суд. Або просто викинь геть із цієї склянки — і я тобі ніколи вже не докучатиму.

— Навіть не сподівайся.

Примарне обличчя насупилось і пірнуло в зелений серпанок:

— Отакої! Твій Локвуд — такий самий себелюбець, як ти! Він використовує тебе, коли хоче, а ти— мене!

Я аж пирхнула:

— Неправда!

— Звісно, правда! Ти ж собі носа не можеш висякати без моєї допомоги! Липнеш і липнеш до мене! Тішишся, що можеш скористатись моїм могутнім розумом та проникливістю, й водночас боїшся випустити мене на волю! Спробуй тепер сказати, що це неправда!

Цього я сказати справді не могла.

— Якби ти вірила мені, — провадив череп, — то розбила б мою склянку просто зараз! Поглянь — отам, на підвіконні, саме лежить молоток! — там і справді лежала ціла купа Кіпсових інструментів: у вітальні ми так само будували ввечері барикади. — Один швидкий удар — і я на волі! Тільки ти цього не зробиш, еге ж? Бо навіть після всього, що я зробив для тебе, ти досі не віриш мені й водночас боїшся мене втратити!

— Гаразд, — повільно відповіла я, — можливо. Тільки мені здається, що ти так само боїшся.

— Я?! — привид скорчив кілька гримас, кожна з яких була ще мерзенніша за попередню. — Що за бридня? Що це тобі спало на думку?