Портрет Доріана Ґрея (збірник)

Міс Призм. Залишити ваш дім – це мій обов’язок. Та й я вже не маю чого навчати дорогу Сесілі. За такого складного збігу обставин домігшись одруження – та цим моя мила й тямуща учениця далеко перевершила свою навчительку.

Чезюбл. Одну хвилинку… Летиціє!

Міс Призм. Докторе Чезюбл!

Чезюбл. Летиціє, я дійшов висновку, що первісна християнська церква помилялася в деяких питаннях. То, мабуть, було спричинене хибним прочитанням стародавніх текстів. Так оце я маю честь просити у вас вашої руки.

Міс Призм. Фредріку, в цей момент мені бракує слів, щоб передати все, що я відчуваю. Але я перешлю вам ще сьогодні ввечері три останні томи мого щоденника. В них ви зможете ознайомитись з усією сукупністю моїх думок про вас і про те, що я пережила з цього приводу за останніх вісімнадцять місяців.

Входить Мерімен.

Мерімен. Кучер леді Брекнел каже, що вже не може більше чекати.

Леді Брекнел (підводячись). А й правда! Я мушу негайно від’їжджати до Лондона. (Дістає годинника.) Я бачу, що пропустила не менше як дев’ять поїздів. Лишається тільки один поїзд. (Мерімен виходить. Леді Брекнел наближається до дверей.) Судячи з ваших, Призм, останніх слів, звернених до доктора Чезюбла, я бачу, що ви й досі, на жаль, не позбулися пристрасті до тритомної белетристики. Але оскільки ви справді збираєтесь перейти в статус заміжньої жінки, – а це у вашому віці виглядає, як на мене, однак що віддатись на волю всемудрого провидіння, – то ви, маю надію, не залишите бідного доктора Чезюбла лежати у валізі в камері схову на залізниці чи в якомусь іншому закамарку. До речі, в камерах схову вічно протяги. (Міс Призм покірно схиляє голову.) Докторе Чезюбл, прийміть мої щирі побажання вам усіляких гараздів, а що хрестини, згідно з вашими словами, є свого роду новонародженням, то я бажаю вам обов’язково охрестити міс Призм, і невідкладно. Знов народитись – це буде неабиякою підмогою для неї. Щодо того, чи цей обряд узгоджується з практикою первісної християнської церкви, – я не знаю. Але навряд щоб ранні християни стикалися з такого роду крайніми потребами – принаймні так мені здається. (Обертається з ласкавою усмішкою до Сесілі й поплескує її по щоці.) Миле дитятко! Ми сподіваємось за кілька днів побачити вас у нашій домівці на Апер-Ґровнер-стріті.

Сесілі. Дякую вам, тітонько Оґесто!

Леді Брекнел. Ходім, Ґвендолен.

Ґвендолен (до Джека). Мій рідний! Але як же вас, рідного, звати? Яке ваше справжнє ім’я, коли вже ви стали кимось іншим?

Джек. Сили небесні!.. Я зовсім забув про це! Але ваша думка щодо мого імені, гадаю, усе та сама?

Ґвендолен. Я ніколи ні в чому не змінююсь – крім своїх почуттів.

Сесілі. О яка ви шляхетна вдачею, Ґвендолен!

Джек. Тоді справу цю краще зараз же з’ясувати. Тітонько Оґесто, хвилинку! На той час, коли міс Призм загубила мене у валізці, – я був уже вихрещений? Прошу, будьте спокійні, тітонько Оґесто. Це дуже критичний момент, і багато що залежить від вашої відповіді.

Леді Брекнел (цілком спокійно). Ваші люблячі й дбайливі батьки надали вам усі мислимі переваги, які тільки можна дістати за гроші, серед них і хрещення.

Джек. Отже я вихрещений! Тоді все гаразд. Але яке ж ім’я мені дали? Хай навіть і найгірше?

Леді Брекнел (після паузи). Як старший син, ви, природньо, дістали батькове ім’я.

Джек (роздратовано). Добре, але яке ж ім’я було у мого батька? Я вас прошу – не будьте аж такі нечулі, тітонько Оґасто! Це ж дуже критичний момент, і все залежить від змісту вашої відповіді. То яке ім’я мого батька?

Леді Брекнел (задумливо). Я не можу так зразу пригадати, яке було в генерала ім’я. Ваша дорога матуся звичайно зверталась до нього – «генерале», це я точно пам’ятаю. Однак чогось мені здається, що вона не зважувалась називати його на ім’я. Хоча я певна, що якесь ім’я у нього таки мусило бути. Він мав запальну вдачу, але нічим ексцентричним не вирізнявся. То все було наслідком індійського клімату, а також одруження, розладнання шлунку та інших тому подібних речей. Коли йшлося про деталі буденного життя, то він був радше педантом. Я не раз це говорила своїй сестрі.

Джек. Елджі! А ти не можеш пригадати, як звали нашого батька?

Елджернон. Братчику мій, я ж ні разу навіть не розмовляв з ним. Він помер, коли мені ще не було й року.

Джек. Але ж його ім’я мало би бути в тогочасних армійських реєстрах![207] Як ви гадаєте, тітонько Оґеста?

Леді Брекнел. Генерал був зовсім мирною людиною в усьому, крім родинного життя. Однак його ім’я, безперечно, мало би бути в котромусь військовому довіднику.