Портрет Доріана Ґрея (збірник)

Гарячі сльози виступили Доріанові на очах, він висмикнув руку і, кинувшись на диван, припав обличчям до подушок, немов у благанні.

– Це все ти накоїв, Гаррі, – гірко мовив художник. Лорд Генрі знизав плечима.

– Це справжній Доріан Ґрей, і тільки.

– Ні, він не такий.

– Якщо він не такий, то що я тут міг накоїти?

– Тобі треба було піти, коли я просив тебе, – пробурмотів Безіл Голворд.

– Я залишився тому, що ти попросив мене, – заперечив лорд Генрі.

– Гаррі, я не можу заразом посваритися з двома найкращими друзями!.. Але ви примусили мене зненавидіти свій шедевр, і я знищу його. Та й що він, власне, крім полотна й фарб? Я не дозволю йому стати поміж наші троє життів і скалічити їх!

Доріан Ґрей, звівши від подушки злотисту голову з поблідлим обличчям у сльозах, пильнував за Голвордом, як той підійшов до круглого столика під високим завішеним вікном. Що він там робить? Пальці його порпаються серед купи тюбиків з фарбою та сухих пензлів, чогось шукаючи. А-а, ножика з гнучкої сталі, яким чистять палітру… Ось він нарешті знайшов його. Він хоче порізати картину!

З придушеним риданням юнак схопився з дивану, підбіг до художника, вирвав у нього з рук ножа і шпурнув у куток кімнати.

– Не смійте, Безіле, не смійте! – закричав він. – Це було б убивство!

– Я радий, що ви кінець кінцем оцінили мою роботу, – холодно озвався Голворд, приходячи до тями. – Я вже не думав, що вас на це стане.

– Оцінив? Я закоханий у неї! Це ж ніби частка мене самого!

– Ну що ж, гаразд. Як тільки ви підсохнете, вас покриють лаком, вставлять у раму і відішлють додому. Тоді зможете чинити з собою що завгодно. – І, пройшовши через кімнату, художник подзвонив за чаєм. – Ви, звичайно, вип’єте чаю, Доріане? А ти теж, Гаррі? Чи ти відкидаєш такі прості втіхи?

– Я захоплююсь простими втіхами, – сказав лорд Генрі. – Це останній притулок для складних натур. А от сцени мені подобаються лише на кону. І диваки ж ви обидва! Цікавий би я знати, хто це визначив людину як розумну істоту. То був найнеобдуманіший висновок! Людина – це багато що, але вона не є розумна. Зрештою, я навіть радий цьому, хоч мені б і не хотілося, щоб ви сварилися через портрет. Ти зробив би набагато краще, Безіле, якби віддав портрета мені. Справді, цей дурненький хлопчина не потребує його так, як я.

– Безіле, якщо ви оддасте портрета комусь іншому, я вам ніколи цього не подарую! – вихопився Доріан Ґрей. – І я не дозволю нікому обзивати мене «дурненьким хлопчиною»!

– Ви ж знаєте, що портрет належить вам, Доріане. Я віддав його вам ще до того, як він постав на світі.

– І ви знаєте, що повелися трохи по-дурному, містере Ґрей. Так само ви не можете серйозно заперечувати, коли вам нагадують, що ви дуже молоді.

– Сьогодні вранці я навідліг заперечив би це, лорде Генрі.

– О, сьогодні вранці! Лиш від цього ранку ви почали жити!

Постукавши у двері, увійшов служник і поставив на японський столик тацю з чаєм. Задзеленькотіли чашки й блюдечка, зашипів великий жолобкуватий чайник. Потому підліток-служка вніс два кулястих порцелянових полумиски з накривками. Доріан Ґрей взявся наливати чай. Двоє інших неквапливо підійшли до столика і подивились, що було на полумисках.

– Ходім сьогодні ввечері до театру, – запропонував лорд Генрі. – Десь щось певно має йти путнє. Щоправда, я обіцяв одному чоловікові повечеряти з ним у клубі Вайта,[18] але оскільки він мій давній приятель, я можу сповістити його телеграмою, що заслаб або що мені стала на заваді пізніша домовленість. Я думаю, це було б навіть дотепне вибачення: воно вразило б щирістю.

– Ой, як я не люблю переодягатись у вихідне вбрання, – буркнув Голворд. – І так неприємно почуваєшся в ньому!

– Маєш рацію, Безіле, – мляво погодився лорд Генрі. – Сучасні костюми відразливі – вони такі похмурі, такі гнітючі. Гріх – це єдина барвиста річ, що залишилась нам нині.

– Гаррі, тобі направду-бо не слід так говорити перед Доріаном.

– Перед котрим Доріаном? Перед тим, що наливає чай, чи тим, що на портреті?

– Перед обома.

– Я радо пішов би з вами до театру, лорде Генрі, – обізвався нараз Доріан Ґрей.

– То й підете. І ти також, Безіле?

– Їй-бо, я не можу. У мене сила роботи. Та й щось не хочеться.

– Гаразд, тоді ми вдвох виберемося, містере Ґрей.

– Я буду страшенно радий!

Художник прикусив губу і з чашкою в руці ступив до портрета.

– Я лишуся із справжнім Доріаном, – сумно мовив він.

– То це він – справжній Доріан? – скрикнув прообраз портрета, підходячи до художника. – Невже я й справді такий, як він?

– Авжеж, ви точнісінько такий самий.

– Це ж чудово, Безіле!

– Принаймні ви такий самий на вигляд. Але він ніколи не зміниться, – зітхнув Голворд, – а це вже не абищо.

– І як тільки людям кортить отієї постійності! – вигукнув лорд Генрі. – Таж навіть у коханні це справа чисто фізіологічна. Наша воля тут безсила. Молоді хочуть бути вірні, та не бувають; старі хочуть бути невірні, та вже не можуть. Ото й тільки.

– Не ходіть сьогодні до театру, Доріане, – мовив Голворд. – Залишіться у мене, пообідаємо разом.

– Не можу, Безіле.

– Чому?

– Я ж пообіцяв лорду Генрі Воттонові піти з ним.