Портрет Доріана Ґрея (збірник)

– Не бійтеся, Доріане, ви не розподобаєтесь йому, коли не дотримаєте обіцянки. Він же сам вічно свої порушує! Прошу вас, не ходіть.

Доріан Ґрей засміявся і похитав головою.

– Я благаю вас.

Юнак завагався і зирнув на лорда Генрі, що з усміхом приглядався до них, сидячи за столиком.

– Ні, я мушу йти, Безіле, – відповів Доріан.

– Ну що ж, гаразд, – сказав Голворд. Він підійшов до столика і поставив чашку на тацю. – Уже пізнувато, а вам ще перевдягатись, тож краще не гаяти часу. До побачення, Гаррі. До побачення, Доріане. Заходьте до мене чимскорше. Ну хоча б завтра?

– Неодмінно.

– Ви не забудете?

– Ні, звичайно, ні, – запевнив Доріан.

– І… Гаррі!

– Що, Безіле?

– Пригадай, про що я просив тебе в садку сьогодні вранці.

– А я вже й забув.

– Я покладаюся на тебе, Гаррі.

– Хоча б я сам міг покладатись на себе! – засміявся лорд Генрі. – Ходімо, містере Ґрей, мій кабріолет чекає надворі. Я відвезу вас додому. До побачення, Безіле. У нас сьогодні був неймовірно цікавий день!

Коли двері зачинились за гістьми, художник важко сів на диван. На його обличчі з’явився вираз болю.

Розділ III

Наступного дня о пів на першу лорд Генрі Воттон простував із Керзон-стріт до будинку Олбені,[19] маючи на думці відвідати свого дядька, лорда Фермора. Цього добродушного, хоч і грубуватого трохи старого парубка ширший загал називав себелюбним, не мавши з нього жодної вигоди, а своє, світське, товариство вважало щедрим, бо він радо пригощав тих, що приносили йому розраду. Батько лорда Фермора був британським послом у Мадриді за часів молодості королеви Ізабелли, коли про Пріма[20] ще й чутки не було. Під одну химерну хвилю він покинув дипломатичну службу, образившись, коли йому не запропонували посольства в Парижі – посади, що на неї він буцімто мав повне право з огляду на своє походження і безділля, на добірний стиль своїх донесень і безмежну пристрасть до насолод. Син, що секретарював при ньому, подав у відставку разом із шефом – вчинок дещо нерозважний, як гадали в той час, – і, успадкувавши по кількох місяцях титул лорда, заходився на повному серйозі опановувати велике аристократичне мистецтво цілковитого неробства. Він мав у Лондоні дві чималі кам’яниці, однак волів проживати у найманих мебльованих помешканнях, оскільки це було менш клопітно, а щодо їжі – переважно задовольнявся послугами свого клубу. Деяку увагу лорд Фермор приділяв наглядові за власними вугільними копальнями в середній Англії, виправдовуючись перед собою за цей не вельми похвальний інтерес до промисловства тим, що володіння вугіллям дає, мовляв, спромогу джентльменові у своєму каміні з пристойністю палити дрова. У політиці він був торі,[21] за винятком періодів, коли торі стояли при владі, – тоді він безпардонно шпетив їх як зграю радикалів. Він хвацько, дарма що безуспішно, гороїжився перед своїм камердинером, – безуспішно, бо камердинер усе ж тримав його в шорах, – а своєю численною ріднею коверзував уже таки насправжки. Породити таку постать могла лише Англія, хоч він і казав усе, що ця країна котиться в прірву. Принципи лорда Фермора були старомодні, але багато що можна зауважити в обороні його упереджень.

В кімнаті, до якої увійшов лорд Генрі, сидів його дядько у грубій мисливській куртці з сигарою в зубах. Невдоволено буркотячи, він переглядав «Таймс».

– А, Гаррі! – промовив старий добродій. – Що тебе принесло так рано? Я гадав, що ви, денді, встаєте не раніш другої і до п’ятої не виходите з дому.

– Чисто родинні почуття, запевняю вас, дядечку Джордже. Мені треба дещо від вас.

– Певно, грошей, – скривився лорд Фермор. – Ну гаразд, сідай та кажи, що тобі сталося. Теперішня молодь уявляє, ніби гроші – це все.

– Авжеж, – пробурмотів лорд Генрі, поправляючи квітку в петельці, – а з часом вона ще й упевнюється в цьому. Але мені грошей не треба, дядечку, – їх потребують лише ті, хто сплачує свої рахунки, а я до такого не привчився. Капітал молодшого сина – кредит. І він пречудово живе собі на цей капітал. До того ж я завжди маю справу з поставниками Дартмура, тим вони ніколи й не турбують мене. Що мені потрібно – так це деяких даних, не якихось корисливих – ні, ні, зовсім не корисних.

– Ну що ж, я можу тобі розповісти що завгодно з англійських Синіх книг,[22] хоча ці теперішні діячі заводять туди безліч нісенітниць. За тих часів, коли я був дипломатом, все йшло далеко краще. Я чув, тепер стають дипломатами, тільки склавши іспити. Тож чого можна сподіватись? Іспити, мій друже, це справжнісіньке ошуканство від початку до кінця. Коли людина – джентльмен, вона знає цілком достатньо; а коли не джентльмен, то хоч скільки б вона знала, це погано для неї.

– Містер Доріан Ґрей не причетний до Синіх книг, дядечку, – мляво зауважив лорд Генрі.

– Містер Доріан Ґрей? Хто це такий? – спитав лорд Фермор, хмурячи сиві кошлаті брови.