Портрет Доріана Ґрея (збірник)

– Я й прийшов саме, щоб дізнатись про це, дядечку. Власне, хто він – я знаю. Він – онук останнього лорда Кельса. Прізвище його матері Девере, леді Марґерит Девере… Ось про неї я й хотів би, щоб ви мені розповіли. Що вона була за одна? З ким була одружена? Ви ж знали мало не всіх у свій час, так ото, мабуть, її також. Тепер мене дуже цікавить містер Ґрей: я щойно лише познайомився з ним.

– Онук Кельса! – повторив старий лорд. – Онук Кельса! Авжеж!.. Я близько знав його матір. Здається, навіть був на її хрестинах. Вона була несказанна красуня, ця Марґерит Девере… Мужчини геть усі показилися, коли вона втекла з молодиком, котрий не мав і гроша за душею, – та, власне, він був ніщо, сер, усього лишень якийсь піхотний офіцерик чи щось таке… Атож, атож… Ця історія стоїть у мене в пам’яті, наче вона тільки вчора сталася… Бідолаху офіцера забили на дуелі в Спа[23] через кілька місяців після одруження. Ходили чутки, що то не зовсім чиста була справа. Казали, нібито Кельсо намовив якогось бельгійського лотра, аби той прилюдно образив його зятя, і заплатив йому за це, – підкупив себто, – і той негідник проштрикнув бідного хлопчину, як курча. Справу сяк-так затерли, але ще довго Кельсо в клубі мусив на самоті споживати свого січеника… Я чув – він забрав дочку назад до себе, але вона відтоді ані словом не обзивалася до старого. Далебі, сумна історія. Десь так за рік дочка померла… Отож від неї зостався син? Я забув це. І що за хлопець? Коли він схожий на матір, то має бути гарний лицем.

– Він дуже гарний на вроду, – підтвердив лорд Генрі.

– Сподіваюся, він потрапить у добрі руки, – вів далі старий. – У нього буде сила грошей, коли Кельсо справедливо повівся з ним. Мати його також мала дещо. Їй дістався від діда весь маєток Селбі.[24] Дід її ненавидів Кельса, називав його жмикрутом. І таки мав рацію. Одного разу цей Кельсо приїхав до Мадрида, ще коли я був там. Ну й набрався ж я сорому за нього! Королева потому все, бувало, питає мене про англійського пера, що завше свариться з візниками за гроші. Там з цього зробили цілу історію. Я добрий місяць і носа не важився показати при дворі. Та бодай до свого внука він поставився краще, ніж до мадридських кучерів?

– Цього я не знаю, – відповів лорд Генрі. – Але, гадаю, цей хлопець буде багатий. Зараз він ще неповнолітній. Селбі то він уже має – я сам чув від нього. А… його мати була справді дуже вродлива?

– Я мало бачив у житті таких гарних дівчат, як Марґерит Девере. І що за ґедзь укусив її, коли вона кинулась на цей шлюб, – ніколи я не міг збагнути. Вона ж могла одружитися з ким би не захотіла! Без тями закоханим у неї був Карлінґтон. Хоча, правда, вона була романтична, як і вся жінота в тій родині. Чоловіки там у них якісь нездалі, але жінки, їй же бо, чудові… Карлінґтон навколішках благав її, сам мені розказував. А вона брала його на сміх, і це тоді, коли на цілий Лондон не було дівчини, що не упадала б за ним!.. До речі, коли вже зайшло про дурні шлюби. Твій батько щось плів мені про намір Дартмура взяти собі американку. Що, англійські дівчата не досить гарні для нього?

– Нині, дядечку, модно одружуватися з американками.

– Та я за англійок готовий закластися проти цілого світу! – вигукнув лорд Фермор, бухаючи кулаком по столу.

– Але ставка на американках.

– Я чув, вони не витривалі, – буркнув Генрів дядько.

– Так, довгі перегони їх скоро знесилюють, але на коротких, з бар’єрами, їм немає рівних. Перепони вони беруть просто вмах! Не думаю, щоб Дартмур мав який шанс вистояти.

– А хто її батьки? – пробурчав старий добродій. – І чи є вони взагалі в неї?

Лорд Генрі похитав головою.

– Американські дівчата вміють утаювати своїх батьків так само спритно, як англійські жінки своє минуле, – промовив він, підводячись.

– Її батько десь, мабуть, із тих консервних фабрикантів?

– Заради Дартмура я б хотів, щоб так і було, дядечку. Кажуть, в Америці це найприбутковіший фах після політики.

– Але ж вона хоча б гарненька?

– Вона поводить себе як справжня красуня! Так більшість американок робить – у цьому й секрет їхньої принадності.

– А чого б тим американкам не лишатись у себе вдома? Ми ж тільки й чуємо, що ота Америка – сущий рай для жіноцтва.

– Авжеж, рай. Тим-то вони й намагаються так ревно, як і Єва колись, драпанути з нього, – сказав лорд Генрі. – До побачення, дядечку Джордже. Я мушу йти, а то спізнюсь на полуденок. Дякую за розповідь! Мені до вподоби знати все про своїх нових знайомих і нічого не знати про давніх.

– Де ти полуднуватимеш, Гаррі?

– У тітоньки Еґати. Я напросився туди разом з містером Ґреєм. Він її останній протеже.

– Гм!.. Тоді перекажи своїй тітоньці Егаті, хай більше не набридає мені цими благодійними зверненнями. Мене вже нудить від них. Ну де ж бо, цій добросердій жінці здається, що у мене тільки й роботи – підписувати чеки на її дурні забаганки!

– Гаразд, дядечку, я перекажу їй. Хоча це марна річ. Філантропи втрачають будь-яке почуття людяності, це характерна їхня риса.