Портрет Доріана Ґрея (збірник)

– Ні, там нема нічого іншого. Чому це ви питаєте? А про обожнення ви не повинні говорити – це нерозумно. Ми з вами друзі, Безіле, і повинні завжди лишатись друзями.

– У вас є ще Гаррі, – сумовито мовив художник.

– А, Гаррі! – дзвінко розсміявся Доріан. – Гаррі що не день каже неправдоподібні речі, а що не вечір чинить неймовірні речі. Саме життя на мій смак. Але в скрутну хвилину я не думаю, що пішов би до нього – радніше б до вас, Безіле.

– Ви, Доріане, мені ще позуватимете?

– Ні, це неможливо!

– Своєю відмовою ви, Доріане, вбиваєте мене як художника. Жодній людині не трапляється ідеал двічі на життя. Та й одного рідко хто собі знаходить.

– Не можу пояснити чому, Безіле, але я змушений ніколи більш не позувати вам. Кожен портрет містить у собі щось фатальне. Він має своє власне життя. Я заходитиму до вас попити чаю, це буде так само приємно…

– А вам то, може, й приємніше… – з легким докором пробурмотів Безіл. – Ну що ж, до побачення. Шкода, що ви не дозволили мені ще раз глянути на портрет. Але нічого не подієш. Я вас цілком розумію.

Коли Голворд вийшов, Доріан Ґрей посміхнувся до себе. Бідолашний Безіл – він і гадки не має про справжню причину! І як дивно все склалося – це він, Доріан, мав би поділитися своєю таємницею, аж натомість випадково йому пощастило вивідати таємницю друга! Ця незвичайна сповідь так багато прояснила Доріанові! Безглузді спалахи художникових ревнощів, його безтямна відданість, його захоплені дифірамби, його чудна потайність – тепер Доріан усе це зрозумів і відчув смуток. Щось трагічне є в дружбі, так романтично забарвленій.

Він зітхнув і подзвонив камердинерові. Портрет будь-що треба сховати! Не можна й далі ризикувати викриттям цієї таїни. Це божевілля – лишити портрет хоча б на годину в кімнаті, куди мають доступ усі його знайомі.

Розділ Х

Коли увійшов камердинер, Доріан пильно подивився на нього: чи, бува, не думає він заглянути за ширму. Служник стояв з цілком байдужим виразом, дожидаючи наказу. Доріан запалив цигарку і, підійшовши до дзеркала, зазирнув туди. Він міг ясно бачити відбиття Вікторового обличчя. Воно було наче незворушна маска догідливості. Побоюватись тут зовсім нічого! А все ж краще матися на бачності.

Повільно вимовляючи слова, молодий господар наказав покликати до нього економку і сходити до багетного майстра, щоб той негайно прислав двох робітників. Доріанові здалося, ніби на порозі камердинер запитливо скосив очі у бік ширми. Чи це йому просто привиділось?

За кілька хвилин у бібліотеку квапливо ввійшла місіс Ліф у чорній шовковій сукні і старомодних нитчастих рукавичках на зморшкуватих руках. Доріан попросив у неї ключа від колишньої його класної кімнати.

– Від старої класної кімнати, містере Доріане? – перепитала вона. – Таж у ній повно пороху! Я перше звелю, щоб там прибрали і привели все до ладу. А зараз вона не придатна для вас, сер. Їй-бо, ні!

– Мені не треба, щоб там прибирали, Ліф. Мені потрібен лише ключ.

– Але ви наберетесь павутиння, сер, якщо туди ввійдете. Таж ту кімнату років п’ять уже не відчиняли – відтоді як померли їхня світлість.

Доріан стенувся на згадку свого діда. Пам’ять про старого лорда була йому ненависна.

– Пусте! – відповів він. – Я просто хочу заглянути туди, і більше нічого. Дайте мені ключа.

– Ось ключ, прошу, сер, – сказала літня жінка, перебираючи непевними тремтливими пальцями в’язку ключів. – Ось він. Зараз я його витягну із в’язки. Але ж бо ви не думаєте туди перебратися, сер? Вам же зручно тут, правда?

– Ні, ні, не думаю! – нетерпляче скрикнув Доріан. – Дякую, Ліф. Оце й усе.

Вона забарилася ще на хвильку, питаючи вказівок у якихось господарських справах. Зітхнувши, Доріан сказав, що як вона зробить, так і добре буде. Розплившись удоволеною посмішкою, економка вийшла.

Коли двері зачинилися за нею, Доріан поклав ключа до кишені і озирнувся. Погляд його впав на пурпурове атласне покривало, щедро вигаптуване золотом, – чудовий взірець венеційського мистецтва кінця XVII сторіччя. Це покривало його дід нагледів десь у монастирі біля Болоньї. Ось у нього можна буде завинути ту жахливу річ. Воно, мабуть, часто правило за покрову для небіжчиків. А тепер воно ховатиме картину розкладу страшнішого й відразливішого за розклад самого трупа, бо цей розклад викликатиме жах, але не буде йому кінця. Як хробаки точать мертвяка, так Доріанові гріхи роз’їдатимуть його образ на полотні. Вони нівечитимуть його вроду, пожиратимуть його грацію. Вони опоганять цей портрет і покриють його ганьбою. Але портрет усе-таки житиме, він буде безсмертний!