Портрет Доріана Ґрея (збірник)

Доріан зітхнув і, наливши собі чаю, розпечатав записку. Лорд Генрі сповіщав, що посилає вечірню газету та книжку, яка може зацікавити Доріана, і що він буде в клубі у чверть на дев’яту. Доріан узяв до рук газету і байдуже став проглядати. На п’ятій сторінці в око йому впала позначка червоним олівцем. Він прочитав підкреслене місце:

СЛІДСТВО У СПРАВІ ПРО СМЕРТЬ АКТРИСИ

Сьогодні вранці в Бел-Теверні на Гокстон-роді дільничний слідчий містер Денбі провів дізнання з приводу смерті Сібіл Вейн, молодої актриси, недавно законтрактованої до театру «Роял» у Голборні.[72] Констатовано смерть від нещасливого випадку. Найглибше співчуття викликала мати покійної, яка була в надзвичайно схвильованому стані, коли давала сама зізнання, а також коли давав зізнання доктор Бірел, що виконав розтин тіла покійної.

Доріан спохмурнів і, розірвавши газету навпіл, викинув клапті. Яка бридота! Оці ще огидні подробиці! Він чувся трохи ображеним на лорда Генрі, що прислав йому це повідомлення. І вже зовсім нерозумно було позначати його червоним олівцем – Віктор міг же прочитати! Для цього він більше ніж досить знає англійську мову.

А може, Віктор уже прочитав його і запідозрив щось?… Та навіщо сушити собі голову цим! Хіба він, Доріан Ґрей, причетний до смерті Сібіл Вейн? Йому боятися нічого – він же її не вбивав!

Погляд Доріана зупинився на жовтій книжці, яку прислав лорд Генрі. Що б то могло бути? Підійшовши до перламутрового столика, що завжди здавався йому виробом дивних єгипетських бджіл, які ліпили срібні стільники, він зручно вмостився у кріслі і розгорнув книжку. Ледве минуло кілька хвилин, як твір уже захопив Доріана. Книжка ця була найдивніша[73] з усіх, що він будь-коли читав. Доріан почував себе так, немов під ніжні звуки флейти перед ним безгучним калейдоскопом проходять у вишуканих одіннях гріхи цілого світу! Те, про що він лише неясно марив, поставало нараз дійсністю. І навіть те, про що він ніколи й не важився марити, розгорталось у нього на очах.

Це був роман без сюжету і з одним тільки героєм. Твір цей являв собою, власне, психологічну розвідку про молодого парижанина, котрий у половині XIX сторіччя намагався приєднати собі пристрасті і способи мислення минулих епох, щоб самому спізнати всі ті стани, через які в різні часи проходила людська душа. Він захоплювався штучністю тих самозречень, що їх нерозважні люди називають чеснотами, і так само – природними спалахами обурення, що їх мудреці й досі називають гріхами. Роман був написаний цікавим філігранним стилем, яскравим і неврозумливим водночас, насиченим жаргоном та архаїзмами, технічними виразами та добірними парафразами. Так писали найкращі майстри французької школи символістів.[74] Траплялися тут метафори дивовижні, мов орхідеї, і такі ж ніжні барвами. Життя почуттів змальовувалося термінами містичної філософії. Часом насилу можна було пізнати – чи знайомишся з духовними екстазами якого середньовічного святого, чи з похмурою сповіддю сучасного грішника. Отруйна це була книжка: неначе густий аромат ладану повивав її сторінки і туманив мозок. Самий ритм речень, субтильна монотонність їх музики, ускладнені рефрени і вмисні повтори – усе це розбурхувало в Доріановій уяві нездорові марення та мрії. Він поглинав розділ по розділу, не відчуваючи, що западає вечір і довшають тіні…

На безхмарному червонясто-зеленавому небі, що видніло за вікнами, мерехтіла самітна зірка. Доріан усе читав, аж поки в темені зовсім порозпливалися літери. І лише тоді, після кількох нагадувань служника про пізню годину, підвівся і, пройшовши в суміжну кімнату, поклав книжку на маленький флорентійський столик обік свого ліжка. Потім почав перевдягатись на обід.

Була вже майже дев’ята година, коли він з’явився у клубі, де, чекаючи на нього, нудився самотою в невеликому салоні лорд Генрі.

– Перепрошую, Гаррі, – вигукнув Доріан, – але далебі, ви самі винні. Ваша книжка так зачарувала мене, що я зовсім забув про час!

– Атож, я так і думав, що вона вам сподобається, – відповів лорд Генрі, підводячися з крісла.

– Я не сказав, що вона мені сподобалась. Я сказав, що вона зачарувала мене. А це велика різниця.

– То ви вже розумієтесь на цьому? – зауважив лорд Генрі.

І вони рушили до їдальні.

Розділ XI