Портрет Доріана Ґрея (збірник)

Доріана аж пересмикнула ця думка, і на мить він пожалкував, що не розповів художникові всієї правди. Безіл допоміг би йому опиратись і впливові лорда Генрі, і ще згубнішому впливові його власного темпераменту. Безілева любов до нього – бо це таки справді любов – почуття високе й шляхетне. То не просто породжене фізичним чуттям захоплення вродою – захоплення, що вмирає, коли чуття слабнуть. Ні, то любов така, яку знав Мікеланджело, яку знали і Монтень,[69] і Вінкельман,[70] і Шекспір. Так, Безіл міг би врятувати його. Але тепер уже запізно. Минуле завжди можна усунути – покутою, зреченням або забуттям, але майбутнє – неминуче. Він чув, як у ньому вирували пристрасті, що знайдуть для себе жахливий вихід, як пробуджувались марення, що, здійснившись, похмурою тінню обляжуть його життя.

Він зняв з канапи пурпурно-золоту тканину, що покривала її, і пройшов з нею в руках за ширму. Чи не стало обличчя на полотні ще потворнішим? Нібито ні, але все-таки огиду воно викликало в Доріані ще більшу. Злотисті кучері, блакитні очі, ясно-червоні уста – усе, як і було. Став інакшим самий лише вираз обличчя. Воно жахало своєю жорстокістю. Проти цього осудливого докору, що бачився йому на портреті, такі дріб’язкові й мізерні були Безілеві дорікання за Сібіл Вейн! Його власна душа дивилась на нього з полотна і вимагала відповіді. Опечений болем, Доріан поквапно накинув на портрет пишну покрову. У цю мить постукали в двері. Він ледве встиг вийти з-за ширми, як до кімнати ступив камердинер.

– Люди вже прийшли, мсьє.

Доріан подумав, що Віктора треба збутись одразу ж. Не можна допустити, щоб він знав, куди подінуть портрет. Щось лукаве є в його очах – в них і розум, і якась ненадійність. Сівши за стіл, Доріан написав записку до лорда Генрі з проханням чого-небудь почитати і нагадуванням, що сьогодні вони мають зустрітися у чверть на дев’яту.

– Почекаєте на відповідь, – сказав він, даючи служникові записку. – А робітників проведіть сюди.

За дві-три хвилини в двері знову постукали і з’явився сам містер Габард, звісний багетний майстер із Саут-Одлі-стріту, разом із своїм молодим, дещо грубуватим на вигляд помічником. Містер Габард був маленького зросту червонолиций чолов’яга з рудими баками. Його захоплення мистецтвом значною мірою послаблювала безнадійна нужденність більшості художників, що мали з ним до діла. Зазвичай він не полишав своєї майстерні, воліючи радше, щоб замовники самі приходили до нього. Але з ласки до Доріана Ґрея він завше робив виняток. Чимось Доріан приваблював кожного – навіть бачити його було приємно.

– Чим маю служити, містере Ґрей? – спитав майстер, потираючи гладкі таранкуваті руки. – Це для мене честь – особисто з’явитись до вас. Я щойно дістав прекрасну раму, сер. Підібрав на аукціоні. Стара флорентійська робота, з Фонтгілу, здається. Чудово пасує релігійному сюжетові, містере Ґрей.

– Даруйте за клопіт, містере Габард. Я певно що загляну до вас подивитись на раму, хоча останнім часом не дуже цікавлюсь релігійним малярством. Але сьогодні мені треба тільки перенести одну картину нагору. Вона досить важка, тому я й попросив у вас людей.

– Що ви, що ви, містере Ґрей, який тут клопіт! Я дуже радий стати вам у пригоді. Де ця картина, сер?

– Ось вона, – відповів Доріан, відсуваючи ширму. – Ви зможете перенести її вкритою, – словом, так, як вона є? Я боюся, щоб її не подряпали на сходах.

– О, це буде зовсім легко, сер, – люб’язно мовив майстер, беручись удвох з помічником знімати картину з довгого мідяного ланцюга, на якому вона висіла. – Отже, куди її нести, містере Ґрей?

– Я покажу вам дорогу, містере Габард. Будь ласка, йдіть за мною. Ні, вам, мабуть, краще йти попереду. На жаль, це аж під самим дахом. Ми підемо парадним ходом, там ширше.

Він розчинив перед ними двері, і, пройшовши через залу, вони почали підійматись. Картина мала масивну, пишно різьблену раму, і нести її було дуже незручно, тому іноді Доріан намагався й собі прикласти руку, щоб допомогти робітникам, не зважаючи на улесливі протести містера Габарда, – багетника, природного трудягу, вкрай разило бачити, коли джентльмен робить щось корисне.

– Еге, таки є що нести, сер, – відсапуючись, промовив майстер, коли вони дісталися горішньої площадинки сходів, і витер спітніле чоло.

– Так, картина важкувата, – пробурмотів Доріан, відмикаючи двері до кімнати, що мала віднині крити дивну таємницю його життя і таїти його душу від людських очей.