Повернення до кафе на краю світу

— Так. Пам’ятаю, що колись робив замість цього — до першого візиту сюди. Я закінчував вечір, переглядаючи новини. Aбо ж читав у мережі про катастрофу дня або випадковий матеріал про знаменитостей чи якесь спортивне змагання. А тоді вимикав світло й кілька годин терпів, поки в голові крутилися думки. Просто знов і знов перебирав подумки проблеми того дня. Або ж розмірковував, як бути з проблемами, що чекатимуть на мене завтра. — Я всміхнувся й злегка мотнув головою. — А ще думав, чому весь час почуваюся таким стомленим.

Кейсі тихо слухала, а коли я договорив, промовила:

— Що ж, як я вже казала, ми з Майком говорили про тебе та твої осяяння. На нашу думку, тобі варто їх опублікувати.

Я замислився над цим. І перестав почуватися таким упевненим, як кілька секунд тому. У голові спалахнули сумніви. Писати щось для себе — це одне. Чи, може, ділитися записами з окремими друзями на їхнє прохання. Проте випускати ці думки у світ, щоб їх бачили й коментували інші люди, — це геть інакша реальність. Ну, тобто хто я такий, щоб розповідати іншим про осяяння в житті?

А тоді, посеред страху та невизначеності, у мене в голові виник образ. Неначе я розгорнув свою книжку осяянь і дивився на одну з її сторінок.

Там було те, до чого я додумався, блукаючи Коста-Рикою під час однієї з найперших своїх поїздок.

«Можна жити у вірі або в страху, але не в обох водночас».

Кейсі всміхнулася й сказала:

— Ти не помилився, коли написав це, і це залишається правдою дотепер. До того ж… хто ти такий, щоб цього не робити?

Вона мала рацію. Я знав, у чому полягає правда. Просто набридло пояснювати, як багато я знаю про правду. Що стрибок безодню — це ніякий не стрибок.

Я знизав плечима.

Кейсі знову всміхнулася.

— Джоне, ми хотіли б бути твоїми першими клієнтами. Хотіли б дарувати твою книжку осяянь відвідувачам нашого кафе.

Я вражено поглянув на неї.

— Справді?

Кейсі кивнула.

— Справді.

Щось змінилося. Змінилося дуже швидко. Я відчув безодню. Безкрайній простір невідомості та страху. А тоді безодня раптом зникла. Я неймовірно чітко побачив перед собою шлях.

— Добре, — сказав я, кивнув і всміхнувся. — Добре.

Завдяки цьому невеличкому досвіду я усвідомив, що, попри всі досягнення, ще маю багато чого навчитися.

— Ми всі маємо, — запевнила Кейсі. — Тому ми й тут.

Розділ 52

Ми з Кейсі повернулися в коло, що оточувало багаття. Майк грав на укулеле, а Туту навчала Джессіку й дівчат нового гавайського танцю.

Вони сміялись і співали. Енергетика була чудова.

— Сторінка п’ятдесят шоста, — сказала мені Кейсі.

Я спантеличено поглянув на неї.

Її погляд перейшов на мою книжку осяянь, яку я тримав у руці. Я швидко її розгорнув. На сторінках раніше не було номерів, а тепер я їх помітив. Охайно набрані, ніби їх там відразу надрукував виробник записника.

Я перевів погляд на Кейсі. Вона знизала плечима, а тоді підморгнула.

— Це тому, що ти збираєшся їх опублікувати, — пояснила Кейсі.

Мені точно ще треба було багато чого навчитись. Я перегорнув на п’ятдесят шосту сторінку.

«Місце народження не вибирають, зате вибирають місце проживання. Батьків не вибирають, зате вибирають оточення».

— Не можна завершити пригоду, не змирившись із тим, що означають ці слова, — зауважила Кейсі. — Не дозволивши собі робити такий вибір і йти далі. Не лише буквально, а й емоційно. — Вона кивнула на всіх інших. — Це одна з тих речей, які зараз усвідомлює Джессіка.

— Я вже дізнався, що це і є справжня свобода, — відповів я. — Коли людину не конче обмежують такі обставини, як місце її народження чи умови, у яких вона народилася. Це збагнули всі люди на моєму шляху, хто самостійно писав свою історію й визначав, як йому жити. І саме ці люди, мабуть, насолоджуються життям найбільше.

— Вони самі створили свій майданчик, — додала Кейсі.

Я кивнув.

Ми дійшли до вогнища. Майк дограв пісню на укулеле, а дівчата попадали на пісок. Вони досі реготали.

Майк побачив, що я тримаю свій записник осяянь, і поглянув на Кейсі.

— Ти йому сказала?

Кейсі кивнула.

Майк поглянув на мене.

— Що думаєш? Ми можемо бути твоїми першими клієнтами?

Я всміхнувся й кивнув.

— Однозначно.

Майк усміхнувся у відповідь.

— Чудово. Може, колись тобі для мандрів уже не буде потрібно на рік повертатися до роботи. Ти зароблятимеш гроші на поїздки, пишучи книжки осяянь.

— Мені подобається ця ідея, — відповів я.

— Один мій друг написав книжку, і її опублікували безліччю різних мов, — докинула Джессіка. — Тепер він їздить і спілкується з читачами в усьому світі. Подорожі мій друг любить не менше, ніж ти. Тепер його мандри оплачують інші, і він від цього в захваті.

— Отож-бо, — сказала Кейсі. — Хтось уже це робить — чому б не зробити й тобі?

— Я тебе з ним познайомлю, — пообіцяла Джессіка.

— О, Всесвіт у дії, — додала Туту. — Чітко визнач, чого хочеш, і так ти ніби надішлеш сигнал у поле чистого потенціалу. Усе миттю стане на свої місця.

Розділ 53