Повернення до кафе на краю світу

— Може, вибрати щось інше?

— Просто… просто… — затнувся я.

Я скоса глянув на Джессіку. Вона, своєю чергою, дивилася на мене.

— Що таке? — запитав Майк.

— Він не хоче мене бентежити, — пояснила Джессіка й сказала мені: — Продовжуй.

— Я просто…

Джессіка засміялася.

— Ти не образиш моїх почуттів. Продовжуй.

Я всміхнувся.

— Гаразд. Є в мене один друг. Щоразу, коли я його бачу, він каже, що хотів би робити те, що роблю я. Дуже хотів би податися в мандри й побачити світ. Коли я вирушаю в якусь подорож, друг завжди каже, що зустрінеться десь зі мною, щоб я його повчив.

Однак ніколи не зустрічається? — спитала Кейсі.

Я похитав головою.

— Ніколи. А коли я питаю його про це, він каже, що не може відірватися від роботи. Або в нього на носі якийсь великий проект. Завжди щось знаходить. І це нормально. Тільки мого друга це дуже бентежить. Він справді хоче поїхати.

— Він може взяти перерву на якийсь час? — запитала Джессіка.

Я заперечно хитнув головою.

— Питав його про це. Проблема в тому, що мій друг витрачає майже всі зароблені кошти. Він бігає по такому собі зачарованому колу, не відкладаючи грошей і не відкриваючи для себе можливостей, а витрачає все, щойно отримує. А потім йому здається, що піти у відпустку неможливо.

— А коли буде про машину? — спитав Майк. Я був цілком певен, що він уже знає відповідь.

— Почасти він застряг на нинішній роботі через машину. Кілька років тому купив розкішну автівку — новісіньку, дуже блискучу й дуже стильну. У ній є всі примочки, які тільки пропонували в автосалоні. Відеоекрани, що допомагають здавати назад, сидіння з підігрівом, навігатор зі світовим покриттям… Краса. Як і його платежі. Додайте страхування та ремонт — і він щомісяця платить майже стільки, скільки я платив за оренду житла. Це все додається до витрат на життя, тож другові здається, що він не може взяти відпустку. Особливо, щоб робити те, чим я займаюся цілий рік. — Я знизав плечима. — Це нормально. Я не засуджуто ні його, ні жодну іншу людину в такому становищі. Їхнє життя — їхній вибір. Утім, не думаю, що він усвідомлює, як сильно такий вибір обмежує його свободу вибору в іншому.

— Наприклад, чи поїхати з тобою в мандри, — додала Туту.

Я кивнув.

— Точно. Якби він був фанатом автівок, це була б інша річ. Однак він ним не є. Або якби в нього було безліч можливостей посидіти за кермом, а їх немає. Він живе в місті й повсюди їздить на таксі. Тож автівка просто стоїть на паркувальному місці в гаражі. А за нього він також мусить платити щомісяця.

Я ще раз знизав плечима.

— Мій друг витрачає гроші імпульсивно. Бачить щось, хоче й купує. А за кілька днів чи місяців ця річ губить шарм. Тож користі від неї небагато, а реальна ціна чимала. Якщо чесно, я вважаю, що ця машина в нього, шоб хизуватися. Він намагається зробити заяву комусь про щось.

— Долучитися до клубу, у якому насправді не хоче перебувати, — сказала Джессіка й поглянула на Кейсі.

Я кивнув.

— Чудово сказано. Я ніколи не думав про це в такому ключі, але так. Гадаю, у його випадку це дуже влучно. Коли я бачив друга востаннє, він знову розповідав, як сильно хотів би збиратися в дорогу, щоб поїхати зі мною в мандри наступного разу. А я знав, що цьому не бувати.

Я всміхнувся.

— Зате, поки він бідкався, у мене сталося чергове осяяння.

— Яке саме? — спитала Джессіка.

— Культура найзавзятіше нав’язує нам думку про зв’язок успіху чи щастя з кількістю грошей у людини чи з тим, якими речами вона володіє. Подорожуючи світом, я зустрічався з багатьма різними людьми. Хтось мав купу грошей, а хтось не мав зовсім. Ті люди навчили мене такого: по-справжньому важлива цінність — це не гроші, а хвилини. Статки — це не погано й не добре. Вони не гарантують ані щастя, ані смутку. І бідність теж. Мене вражає ось що: як у найбідніших, так і в найбагатших регіонах світу є люди, які весь час усміхаються, і люди, які весь час супляться. Тих, хто весь час усміхається, з-поміж іншого, об’єднує триб життя. Вони самі вирішили жити так, щоб щодня багато хвилин проводити за заняттями, які відповідають меті їхнього існування. Відповідають їхньому серцю.

— Джоне, скільки твій друг витрачає на машину? — спитала Кейсі.

— Майже дев’ятсот доларів на місяць. І ще двісті доларів щомісяця на паркування. Усе це — на машину, якою він ніколи не користується. Тобто мій друг не отримує багато чудових хвилин за свої гроші. Якби він півтора року відкладав би щомісяця таку велику суму, то міг би мандрувати світом зі мною — мандрувати цілий рік! І це подарувало б йому багато щасливих хвилин.

Я знизав плечима.