Повернення до кафе на краю світу

— Тож я зробив цей запис у своїй книжці, щоб нагадувати собі: потрібно витрачати ресурси відповідно до того, як насправді хочу жити. — Я поглянув па Джессіку. — Вибач, не хочу тебе ображати. У мене є ще один друг, який справді любить машини. Він їздить на класичному кабріолеті 1968 року, і для нього це чудове вкладення. Цей мій друг нестямиться від цієї машини. Їздить на ній усюди. А ще він дуже любить знайомитись, і ця машина — чудовий привід зав’язати розмову, хоч куди він їде. Для нього такий вибір автівки цілком логічний.

Джессіка всміхнулася.

— Та нічого. Ти мене не ображаєш. Так, змушуєш замислитись. Але не ображаєш.

— Насправді річ тут навіть не в автівках, — додав я. — Цей запис у моїй книжці осяянь має нагадувати, що треба витрачати все відповідно до життя, якого хочу насправді. Для мене це життя з подорожами та пригодами. Для когось іншого, може, з чимось геть інакшим.

Я кивнут на Кейсі й усміхнувся.

— Саме цього стосувався один із найважливіших уроків, які я здобув, уперше прийшовши до кафе.

— І яким він був? — запитала Джессіка.

— Дбай, щоб усе мало значення завдяки тому, що ти визначаєш це значення. Не тому, що тобі нав’язує цю думку хтось інший.

— Мені це подобається, — сказала Джессіка.

Я кивнув.

— Поїхавши звідси минулого разу, я перестав дивитися на гроші так, як раніше. У мене сталося неабияке прозріння. Я усвідомив, що досить часто витрачаю гроші не відповідно до того, Що хочу переживати насправді.

Я всміхнувся.

— Більшість людей подумала б, що в роки роботи я живу не надто розкішно. Я не дуже часто кудись ходжу й небагато купую. А мої річні мандри не здаються шикарними порівняно з люксовими тижневими відпустками.

Я знову всміхнувся.

— Зате в контексті того, що насправді має значення для мене… мої роки мандрів — це щось надзвичайне. Різні країни, різні культури, цікаві люди, нові пригоди щодня… Мої роки роботи, може, дещо скромніші, зате в роки подорожей я проживаю багацько неймовірних хвилин.

Розділ 55

Туту погладила Софію по волоссю. Дівчинка міцно спала, поклавши голову їй на коліна.

— Джессіко, у мене для тебе є історія. Хотіла б її почути? Гадаю, вона підкаже, чому ти сьогодні натрапила на кафе.

— Дуже хотіла б, — відповіла Джессіка.

Туту всміхнулась і знову погладила Софію по волоссю.

— Тоді добре. А потім потрібно буде віднести цю малечу додому, у ліжечко. — Туту на мить заплющила очі, а відтак почала: — Джессіко, ти колись бачила туманний ранок? Коли туман такий густий, що за ним майже нічого не видно?

Джессіка кивнула.

— Ця історія саме про такий туман. Уяви гарний великий та старий будинок із широким ґанком. Оточує будинок просторе подвір’я, а подвір’я оточує густий ліс. Від ґанку через подвір’я до лісу веде доріжка. А на ґанку стоїть крісло-гойдалка, з якого добре видно цю доріжку.

Туту поглянула на Джессіку.

— Можеш уявити все це?

Джессіка знову кивнула.

— Мій досвід показує, — вела далі Туту, — що для більшості людей життя схоже на сидіння в цьому кріслі-гойдалці. Тільки визирнувши за поручні на ґанку, вони не бачать ані подвір’я, ані дерев. Зате бачать густий туман. Цей туман містить усі справи, ілюзії та переконання, які людям намагаються нав’язати інші. У цьому тумані — усі їхні сумніви в собі й не тільки, усі їхні страхи. А ще — усі негативні ідеї, які такі люди засвоїли впродовж життя.

І сидять такі люди на ґанку, гойдаючись у цьому кріслі. І думають, що, коли туман раптом розсіється лише на п’ять хвилин і вони побачать доріжку, яка веде до життя, що його хочуть насправді… то підведуться з того крісла, спустяться зі сходів і почнуть саме так жити.

А тоді якось читають наснажливу історію або чують про людину, яка нещодавно справдила давню мрію. Туман розсіюється на п’ять хвилин, неначе розвіяний чарами, і такі люди чітко бачать шлях до життя, якого насправді хочуть. Воно прекрасне та блискуче, кличе до себе. П’ять хвилин вони думають: може, підвестись і піти тим шляхом? Уявляють, яких пригод зазнають і як радітимуть.

Однак п’ять хвилин минають, і туман згущується знову. Тож такі люди сунуться в кріслі назад… і гойдаються. Туди-сюди.

З часом люди починають думати: якщо цей туман розсіється лише на годину й вони побачать життя, якого хочуть насправді… то підведуться зі свого крісла, спустяться зі сходів і почнуть саме так жити.

А тоді якось переглядають фільм, який особливо сильно надихає, або чують чиюсь неймовірну правдиву історію. Цей меседж просто ідеальний для них. Неначе режисер зазирнув їм у душу або така людина особисто з ним поговорила. І туман розсіюється на годину, і вони чітко бачать шлях до життя, якого насправді хочуть.

Воно прекрасне та блискуче, кличе до себе. Усю цю годину вони думають: може, підвестись і піти тим шляхом? Уявляють, яких пригод зазнáють і як радітимуть.

Однак година минає, і туман згущується знову. Тож вони сунуться в кріслі назад… і гойдаються. Туди-сюди.