Повернення до кафе на краю світу

У моїй голові завирували думки. Де й поділися колишні страхи та невизначеність!

Щоб мені платили за подорожі світом і спілкування з читачами, які любитимуть осяяння так само, як я… Це було б чудово. Мене пробрав дрож. Ідея була правильна. Моє тіло щойно це підтвердило. Якщо піду в цьому напрямку, на мене чекатиме велика пригода.

— Можна поглянути на твою книжку? — спитала Туту.

— Звісно, — відповів я й передав їй книжку.

Туту сіла на пісок і почала її гортати. Я сів і собі.

— Як ти, Кокосику?

Майк підійшов туди, де сиділи Емма та Софія. Час був пізній, і після їжі й танців дівчатка вже втомилися. Емма потягнула руки до Майка. Він підняв її та пригорнув до грудей. Поцілував у маківку.

— Час лягати спати?

Емма хитнула головою.

— Ще ні.

Майк сів на пісок. Донька пригорнулася до нього, притуливши голову до грудей. Софія підійшла до Туту й зробила те саме.

Туту всміхнулася й погладила Софію по голівці.

— Ось твоя книжка, Джоне, — сказала Туту й передала її мені. — Дякую, що дав подивитися.

— Та будь ласка.

— Якщо ти не проти, я можу допомогти, — додала вона. — Тут, на острові, у мене чимало друзів. Серед них і власники деяких готелів. Я вважаю, що твоя книжка дуже незвичайна. Люди залюбки читали б її, сидячи на пляжі, коли є час на роздуми. Я в цьому не впевнена, але, може, дехто з цих власників придбав би такі книжки, щоб роздавати їх відвідувачам.

Я не повірив власним вухам.

— Справді?

Туту всміхнулася.

— Справді. Зв’яжися зі мною, коли матимеш готові примірники, і я тобі допоможу.

Усе сталося дуже швидко. Це мене дивувало, хоч і не мало. Саме це я зрозумів після перших відвідин кафе. Якщо зосередитися на меті, знаючи, що це твій шлях, то допомогу знайдеш повсюди.

— Сторінка сімдесят перша, — сказала Кейсі й усміхнулася.

Я поглянув на неї й розгорнув книжку на сімдесят першій сторінці. Уголос прочитав те, що було там написано.

«Поглянувши на небо зоряної ночі, можеш побачити менш ніж 0,00000005% зірок у нашій галактиці. А це ж лише наша галактика. У світі є ще щонайменше сто двадцять п’ять мільярдів галактик. Якщо якась керівна сила здатна створити все це, то їй, звісно, до снаги й утілити твою мрію. Проси проводу й ушановуй те, що отримуєш, діючи відповідно до цього».

Я всміхнувся.

— Це я записав у Африці. Там як ніде добре дивитися на зорі. Чумацький Шлях чітко видно неозброєним оком. А з біноклем можна дивитися на окремі зірки й бачити, як вони пульсують блакитним, червоним, помаранчевим та іншими кольорами. То була моя друга поїздка в Африку, і коли я роздумував, куди помандрувати, хтось згадав, що Намібія просто унікальна й ні на що не схожа. Я ніколи про це не чув. Тому купив путівник Намібією, а коли мене питали, куди я збираюся поїхати наступного разу, казав, що думаю про цю країну. Не минало й тижня, щоб хтось не казав мені, що був чи жив там або має друга, який щойно звідти повернувся… Здавалося, Всесвіт просто стежить і чекає, коли я визначуся. Коли ж я визначився, усі зв’язки миттю оприявнились.

Я всміхнувся.

— Завдяки вам усім, здається, те саме вже відбувається з вашою ідеєю — перетворити мої осяяння на справжню книжку.

Джессіка поглянула на Кейсі.

— Це те, що ти пояснювала мені раніше, так? Саме це ти мала на увазі.

Кейсі кивнула.

— Ми проводимо кожну мить, кожну секунду в полі чистого потенціалу. Усі наші дії, хочемо ми того чи ні, надсилають якісь сигнали. Вони сповіщають поле чистого потенціалу про наші бажання. У такому разі Джон не просто мав низку осяянь. Вони були для нього досить важливі, щоб записати. Це породило певний сигнал. Коли ми спитали, чи можна поглянути на ці осяння, Джон радо поділився ними. Це також породило сигнал. На думку про те, щоб зробити з них книжку, Джон відреагував позитивно. Знову сигнал. Коли ти сказала про свого друга, який написав книжку й за гроші спілкується з читачами, він теж відреагував позитивно. Ще один сигнал. Ми зголосилися стати його клієнтами, Туту запропонувала допомогти… Усе це сигнали. Всесвіт дуже швидко помічає, як починає формуватися закономірність. І ти отримуєш ще більше того, що явно тебе цікавить.

— Знову, знову, знову забери мене… — стиха наспівала Туту й усміхнулася нам із Джессікою.

— Зрозуміла, — сказала Джессіка. — Якщо мене не влаштовує те, що я отримую, треба надіслати інакший сигнал. Почати класти в каное те, що справді має для мене значення.

Вона трохи помовчала.

— Я справді розумію.

Туту всміхнулася.

— Тоді в тебе щойно сталося чи не найважливіше осяяння з можливих.

Розділ 54

Майк узяв книжку осяянь і тепер швидко її гортав. Він усміхнувся.

— Що означає оце? — запитав Майк і прочитав уголос: — «Це просто машина».

Я завагався, а тоді позирнув на Джессіку, не кажучи нічого.

Майк усміхнувся знову.