Повернення до кафе на краю світу

З часом люди починають думати: якщо цей туман розсіється всього на добу й вони побачать життя, якого хочуть насправді, то підведеться зі свого крісла, спустяться зі сходів і почнуть саме так жити.

А тоді якось чують, що в них помер друг. Хороша людина. Така, що добре поводилася з іншими. Надто світла, щоб померти молодою. А туман розсіюється на наступну добу, і вони бачать усе так чітко, як не бачили ще ніколи. Ці люди бачать шлях до життя, якого хочуть насправді, і воно кличе їх, як ніколи, завзято. Воно прекрасне та блискуче. Люди бачать геть усі причини, з яких мають піти цим шляхом, і розуміють хибність усіх аргументів, за допомогою яких колись доводили, що не можуть цього зробити. Упродовж цієї доби люди відчувають потужне бажання заворушитися, стартувати, почати…

Але тоді день закінчується, і туман згущується знову. Тож такі люди сунуться назад у кріслі… і гойдаються. Туди-сюди.

А тоді якось уранці дивляться — і бачать, що туману більше немає. Чекають годину, але туману все одно немає.

Минає день, два дні, а туману все одно ніде немає. Дивлячись за ґанок, такі люди чітко бачать шлях до життя, якого хочуть насправді.

Воно прекрасне та блискуче, кличе їх. Вони уявляють, яких пригод зазнали б і як раділи б, якби тільки пішли цим шляхом. Урешті їм уривається терпець. Цей день настав.

Вони підводяться з крісла, намагаються ступити крок… Однак розуміють, що вже не можуть ходити.

Я поглянув на Джессіку. Вона плакала.

— Ти молода, Джессіко, — тихо заговорила Туту. — Розумна. Талановита. На тебе чекає багато пригод. Але ти маєш відпустити туман.

— Бувають дні, коли він дуже густий, — так само тихо промовила Джессіка крізь сльози. — Сьогодні було дуже ясно. Я побула з вами, і туман геть розсіявся.

Джессіка трохи помовчала.

— Однак що станеться, коли він знову згуститься? Коли я більше не бачитиму шляху?

— Усе одно вставай і йди, — відповіла Туту. — Шлях є завжди й чекає, коли ти його побачиш. Часто досить лише першого кроку в невідоме.

— Я не впевнена, — сказала Джессіка.

Туту якусь мить зачекала. У повітрі зависла тиша.

— Джессіко, як далеко ти бачиш у найгустішому тумані, який можеш уявити?

Джессіка завагалася.

Туту кивнула їй.

— На три метри вперед.

— І залишаючись на тому ганку, ти завжди бачитимеш на ті самі три метри вперед, — відповіла Туту й знову замовкла, тож повітря наповнилося тишею. — А якщо підведешся і ступиш лише крок? Один-єдиний. Як далеко ти бачитимеш?

Джессіка знизала плечима, неначе не розуміла значення цих слів.

— На три метри вперед.

— Так. Але це вже не ті три метри.

Джессіка мовчала.

— Ходи сюди, дитинко, — сказала їй Туту. Джессіка, як маленька дівчинка, поповзла в піску і врешті опинилася поруч із Туту. Притулилася чолом до її чола й заплакала. Плакала вона доти, доки не виплакала всі сльози.

Туту терпляче чекала, утішаючи Джессіку, як любляча мати втішає дитину. Коли Джессіка перестала плакати, Туту обхопила руками її обличчя й поглянула на неї.

— Коли ти сьогодні ступила той перший крок, перші два метри залишилися такими, якими були завжди. Зате останній метр змінився. Він був новий. І саме там Усесвіт започаткував твій шлях.

Джессіка всміхнулася й витерла зі щік сльози.

— І чому тільки Всесвіт не започаткував його ближче? — спитала вона й засміялася крізь сльози.

Туту злегка хитнула головою й теж усміхнулася.

— Тому що він працює інакше.

Розділ 56

Ми з Кейсі та Джессікою прибрали речі, що зосталися після луау, і віднесли їх до кухні. Майк і Туту залишилися надворі, тримаючи на руках Емму та Софію.

— Я можу подбати ось про це, — сказав я й почав набирати в раковину води, щоб помити посуд.

Кейсі всміхнулася.

— Та нічого, Джоне. Ти сьогодні дуже нам допоміг. Я все закінчу сама.

— Ти впевнена? — спитав я.

Кейсі кивнула й усміхнулася.

— Упевнена.

Джессіка поклала речі, які несла, і сказала: — Рада допомогти.

Кейсі злегка хитнула головою і знов усміхнулася.

— Дякую, Джессіко. Але я в нормі. Справді.

Джессіка зазирнула в кафе крізь віконце замовлень. За столиком, де вона сиділа вранці, зостались її діловий костюм, туфлі на високих підборах і сумочка.

— Це наче було мільйон років тому, — невпевнено промовила Джессіка. — Мільйон життів тому.

Вона знову поглянула на Кейсі.

— Усе буде гаразд, — запевнила Кейсі. — Тоді ти ще не знала. А тепер знаєш.

На одній зі стільниць у кухні лежало меню. Джессіка взяла його й перевернула.

Чому ви тут?

Чи граєте ви на своєму майданчику?

Чи є у вас УМО?

Джессіка поглянула на Кейсі.

— Останнє запитання. Ми його так і не обговорили.

Кейсі всміхнулася.

— Ким ти була сьогодні?

— Тобто?

— Ким ти була сьогодні?

Джессіка замислилася на хвильку.

— Коли я приїхала, то була бізнесвумен. — Вона соромливо всміхнулася. — Досить нервовою бізнесвумен. А тоді стала клієнткою дуже незвичайного кафе.

Джессіка ненадовго замовкла.

— На гойдалках я знову стала маленькою дівчинкою. Там, — вона кивнула на океан, — уперше в житті була серферкою.

— А потім? — запитала Кейсі.

Джессіка розсміялася.

— Барабанщицею, танцівницею, ученицею…

— І ким з усіх цих людей ти була насправді? — спитала Кейсі.

Джессіка поглянула на неї.