Повне зібрання короткої прози. Том 3

Теллмен почав надзвичайно ретельно готувати собі «каву». Спочатку він узяв бляшаного кухля з обсмаженими зернами кукурудзи і висипав їх у ємність з-під бензину, яку колонія використовувала замість миски. Висипавши зерно, він додав туди жменю цикорію та кілька дрібок висушених висівок. Його брудні руки тремтіли, коли він розпалював багаття серед попелу й вугілля під погнутою металевою решіткою. Поставивши на вогонь каструльку з теплуватою водою, він заходився шукати ложку.

— Що це ти надумав? — пролунав у нього з-за спини голос дружини.

— О, та нічого такого, — знервовано відповів Теллмен і підвівся, намагаючись затулити від Ґледіс своє вариво. — Це так, дрібниця, — проти його волі в голосі чоловіка прорізалися верескливі нотки: — Хіба я не маю права зготувати собі щось попити? Ми всі маємо на це право.

— Ти мав би бути в іншому місці й допомагати решті.

— Я й був. А потім мені почало спину ламати, — жилавий чоловік середнього віку присоромлено відступив від дружини, обсмикнувши брудне дрантя, на яке перетворилася його колись біла сорочка, він пішов до дверей хижі. — Хай йому чорт, кожній людині потрібен відпочинок, бодай колись.

— Відпочинеш, коли ми туди дістанемося, — Ґледіс втомлено відкинула з обличчя густе русяве волосся. — Уяви, що б було, якби всі поводилися, як ти.

Теллмен визвірився на неї:

— А хто проклав траєкторію? Хто виконав усі навігаційні розрахунки?

Легка іронічна посмішка торкнулася потрісканих губ дружини.

— Побачимо, чого варті ці твої карти, — сказала вона. — Тоді й поговоримо.

Розгніваний, Теллмен штовхнув двері хижі й вийшов під сліпучі промені вечірнього сонця.

Він ненавидів сонце, це безплідне біле сяйво, яке з’являлося о п’ятій ранку і згасало аж о дев’ятій вечора. Під час Великого вибуху вся вода випарувалася з повітря, тепер сонце палило немилосердно, нікого не милуючи. Втім, дехто все ж лишився.

Праворуч від нього було видно скупчення хатин — своєрідний табір. Безладне нагромадження дошок, шматків толю, дроту та просмоленого паперу, вертикальних бетонних блоків — усього, що вони змогли притягти з руїн Сан-Франциско, розташованих за сорок миль на захід. У дверних отворах понуро тріпотіли тканинні запинала, сяк-так захищаючи від комашиних орд, що час від часу налітали на табір. Пташки, ці природні вороги комах, пощезли. От уже два роки Теллмен не бачив жодного птаха і не очікував побачити знову. За табором простягалася безмежна пустеля, вкрита чорним попелом, — обвуглене обличчя світу, позбавлене виразних рис, позбавлене життя.

Табір облаштували у природно утвореній западині. З одного боку його захищали уламки колишніх гір. Спричинений вибухом землетрус повалив скелясті вершини, каскад каміння, що сипалося згори в долину, не вщухав протягом кількох днів. Коли Сан-Франциско зрівнялося з землею, ті, хто вижив, сховалися між валунами, шукаючи порятунку від сонця. Це було найтяжче: неможливість захиститися від сонця. Не комахи, не радіоактивні хмари попелу, не гнівні білі спалахи вибухів, а саме сонце. Більшість людей загинула від спраги і зневоднення або сліпого божевілля, а не від токсинів.

Теллмен дістав із нагрудної кишені дорогоцінну пачку цигарок і запалив тремтливою рукою. Його худі, схожі на пташині лапи, пальці тремтіли почасти від знемоги, почасти від люті й напруги. Як же він ненавидів цей табір! Він відчував відразу до всіх у ньому, навіть до своєї дружини. Чи гідні вони порятунку? Теллмен у цьому сумнівався. Більшість із них уже перетворилася на варварів, то хіба не все одно, злетить їхній корабель чи ні? Він не шкодував свого розуму і сил, намагаючись їх урятувати. Та пішли вони всі до біса!

З другого боку, його власна безпека залежала також і від їхньої.

На негнучких ногах він пошкандибав до Барнза і Мастерсона.

— Ну, як справи? — хриплим голосом запитав він.

— Непогано, — відказав Барнз. — Тепер уже скоро.

— Ще одна вантажівка, — докинув Мастерсон, на м’ясистому обличчі якого проступило занепокоєння. — Сподіваюся, все складеться добре. Вона от-от має прибути.

Теллмен відчув нудоту від запаху поту і ледь не тваринного мускусу, який долинав від Мастерсонівського опасистого тіла, їхня ситуація — не виправдання для того, щоб тинятися брудним, мов та свиня. На Венері такого не буде. Зараз Мастерсон їм корисний, він був досвідченим механіком, неоціненним знавцем турбін і реактивних двигунів корабля. Та коли корабель приземлиться і його розграбують...

Задоволений, Теллмен замислився над відновленням законного порядку. Ієрархія була похована під руїнами міст, проте вона повернеться, така ж сильна, як і завжди. От Фленнері, наприклад. Фленнері був лише лихослівним дрібним вантажником з Ірландії, проте зараз він керував завантаженням корабля — найважливіша тепер робота. Тож наразі Фленнері залишався першорядною особою, але це тимчасово... Усе зміниться. Повинно змінитися. Втішивши себе таким чином, Теллмен залишив Барнза та Мастерсона і побрів у напрямку корабля.